Нове життя в Польщі: робота, адаптація та продовження лікування — історія Андрія

«Свій статус я знав ще в Україні. Тут про нього знає тільки дружина. Для мене це медична інформація, яка не повинна визначати, як до мене ставляться інші люди», — розповідає Андрій (ім’я змінено).

До Польщі Андрій приїхав після початку повномасштабної війни разом із дружиною. Першим містом став Краків, однак затриматися там надовго не вдалося. Подружжя ще кілька разів переїжджало — передусім через труднощі з пошуком доступного житла та стабільної роботи. Зрештою Андрій влаштувався зварювальником на будівництві. Каже, що робота непроста, але сьогодні він задоволений тим, що має можливість самостійно забезпечувати себе та родину і поступово будувати життя в новій країні.

Про свій ВІЛ-статус чоловік знав ще до переїзду і у Польщі одним із важливих питань стало продовження лікування. На початку Андрію була потрібна інформація про те, куди звернутися і як отримувати необхідну медичну допомогу в незнайомій системі. З цим йому допомогла команда Fundacja HelpNowHUB, надавши необхідну навігацію щодо продовження лікування.

Після первинного медичного обстеження польські лікарі дещо скоригували схему терапії Андрія. «Я так розумію, тут трохи інші стандарти чи підходи до лікування. Місцевий лікар змінив дещо схему. Почуваю себе добре, тому результатом задоволений».

Мовний бар’єр поступово теж перестав бути проблемою. Польську Андрій опановував передусім у повсякденному житті та на роботі. На будівництві разом із ним працює багато українців, які спочатку допомагали з перекладом і пояснювали незрозумілі слова. Допоміг і роботодавець. «Він уже сам майже українською говорить, — сміється Андрій. — Так що тут вплив взаємний: ми вчимо польську, вони від нас — українську».

Про свій ВІЛ-статус Андрій не розповідає ані колегам, ані знайомим. У Польщі він не стикався із ситуаціями, коли його змушували б розкривати цю інформацію. Єдиною людиною, якій він сам свідомо розповів про статус, залишається дружина.«Дружина має знати — для мене це зрозуміло. А більше нікому не кажу. Навіть мама і сестра не знають. Я знаю свою родину і думаю, що вони могли б засудити, навіть не намагаючись спочатку розібратися. Тому не бачу сенсу це обговорювати».

Після кількох переїздів, пошуків житла та роботи життя подружжя нарешті стало більш стабільним. Андрій працює, отримує необхідне лікування, говорить польською і вже значно впевненіше почувається в країні, яка кілька років тому була для нього зовсім незнайомою. «Зараз мене все влаштовує. Я працюю, лікування отримую, почуваюся добре. І дуже вдячний за те, що тут можу жити та працювати. Мені здається, це і є найважливіше».

***

Публікацію підготовлено Fundacją HelpNow HUB в рамках проєкту «From heart to heart» у партнерстві з Fundacją Step by Step та Fundacją Res Humanae, за фінансової підтримки Elton John AIDS Foundation.

HelpNowHUB АРТ ВІЛ Польща

«Я просто хочу жити своїм життям»: історія Тетяни

«Коли почалася війна, питання, їхати чи залишатися, у мене фактично не було. Ми жили в маленькому місті на Сумщині, майже біля кордону. Треба було просто швидко зібрати найнеобхідніше, документи, ліки — і їхати», — розповідає Тетяна (ім’я змінено).

До Польщі вона приїхала разом із дитиною майже одразу після початку повномасштабної війни. У той момент майбутнє було абсолютно невизначеним: нова країна, незнайома система, необхідність шукати житло і водночас відповідати не лише за себе, а й за дитину.Тетяна живе з ВІЛ і регулярно приймає антиретровірусну терапію. Виїжджаючи з України, вона встигла взяти із собою запас препаратів. Згодом це виявилося надзвичайно важливим, адже оформлення необхідних документів у Польщі потребувало часу.«Добре, що ліки були зі мною. Поки розібралася з документами і системою, минув певний час. Найбільше хвилювалася, щоб не залишитися без терапії. У новій країні ти спочатку взагалі не розумієш, куди йти і до кого звертатися».У цей період Тетяні допомагали волонтери, а з питаннями щодо продовження лікування вона звернулася до Fundacja HelpNowHUB. Команда допомогла зорієнтуватися в польській системі та надала необхідну інформацію щодо того, куди саме звернутися для отримання медичної допомоги та продовження АРТ.«Для мене було важливо, що не довелося шукати все самостійно навмання. Я вже знала, до якої лікарні звертатися і що робити далі. Коли навколо стільки невідомого, така конкретна допомога дуже заспокоює».Поступово життя почало ставати більш передбачуваним. Тетяна знайшла житло, влаштувалася на роботу, отримала медичне страхування. Вона вивчає польську, іноді відвідує зустрічі з іншими українцями і продовжує регулярно приймати терапію. Стан здоров’я називає стабільним.«Мабуть, я вже звикла. Є робота, є страхування, дитина поруч, лікування отримую. Повертатися поки не збираюся. Якщо відверто, фактично і немає куди повертатися».Про свій ВІЛ-статус Тетяна говорить спокійно, але вважає його приватною інформацією, якою не зобов’язана ділитися без необхідності. Ще в Україні вона мала досвід негативного ставлення з боку деяких родичів після того, як колишній чоловік розповів їм про її статус. Саме тому сьогодні жінка сама визначає, кому і за яких обставин про нього говорити.«Я не приховую щось через сором. Просто не розумію, навіщо про мій статус мають знати люди, яких це ніяк не стосується. Я приймаю ліки, слідкую за здоров’ям. Це моя медична інформація».У Польщі Тетяна не відчуває постійного тиску чи вимог розкривати ВІЛ-статус. На роботі від неї не вимагають відповідних медичних довідок, це питання не виникало й під час оренди житла. За межами медичних закладів її ВІЛ-статус практично не має жодного стосунку до повсякденного життя. Більшість контактів із поляками сьогодні — це робота, магазини, побутові справи та лікарі.«Коли я купую продукти чи одяг, коли працюю або винаймаю житло, мій позитивний статус нічого не змінює. Я просто мама, яка працює, виховує дитину і намагається нормально жити».За час у Польщі Тетяна пройшла шлях від термінового виїзду з прикордонного міста з дитиною та запасом ліків у валізі до життя, в якому знову з’явилися певність і звичний ритм. І на початку цього шляху особливо важливою для неї стала можливість не залишитися сам на сам із питанням продовження лікування.«Тоді мені потрібна була дуже проста річ — зрозуміти, куди йти, щоб не залишитися без терапії. HelpNowHUB допоміг мені це зробити. А далі вже поступово вирішувалося все інше. Я вдячна, що в той момент поруч були люди, які знали, як допомогти».

***

Публікацію підготовлено Fundacją HelpNow HUB в рамках проєкту «From heart to heart» у партнерстві з Fundacją Step by Step та Fundacją Res Humanae, за фінансової підтримки Elton John AIDS Foundation.

HelpNowHUB АРТ ВІЛ Польща

«Спочатку потрібно навчитися довіряти»: історія Марти

«Я не приховую свій статус від батьків. Але більше про нього не знає ніхто», — розповідає Марта (ім’я змінено).

Півтора року тому Марта переїхала до Польщі. В Україні вона вже навчалася в університеті, а після переїзду змогла продовжити освіту й зараз завершує перший курс у польському закладі вищої освіти.

Разом із навчанням дівчина вивчає польську мову, поступово знайомиться з новою країною та намагається адаптуватися до життя далеко від дому.

Про свій ВІЛ-статус вона знає давно. Каже, що свідомо не розголошує цю інформацію. «Про це знають лише мої батьки. Зараз у мене немає партнера, тому я не бачу потреби комусь ще розповідати. Це моє особисте життя і моє рішення».

Після переїзду до Польщі одним із перших викликів стало розуміння того, як працює місцева система охорони здоров’я.

Саме тоді Марта звернулася до Fundacja HelpNowHUB. «Мені було важливо зрозуміти, як продовжувати лікування, до кого звертатися і як усе організовано. Ваша команда допомогла розібратися з питаннями, які тоді здавалися дуже складними. Коли ти опиняєшся в новій країні, навіть проста інформація може стати величезною підтримкою».

Згодом дівчина почала користуватися польською системою медичних послуг.  Так, дівчині довелося наполягати на проведенні додаткових профілактичних обстежень.

«В Україні щорічний огляд у гінеколога був для мене звичною практикою. Тут я чекала майже три місяці на прийом за NFZ, а потім почула: “У вас же нічого не болить. Навіщо аналізи?” Я так і не зрозуміла, чи це особливості місцевої системи, чи мені просто не пощастило з лікарем».

Та попри цей досвід, Марта не поспішає робити висновки. «Зараз моє головне завдання — закінчити навчання, вивчити мову, знайти своє місце тут. Хочеться спочатку трохи “стати на ноги”. А ще, я зрозуміла одну річ: просити про допомогу — це нормально. Інколи достатньо отримати правильну інформацію в потрібний момент, щоб перестати боятися. Саме так було зі мною. Я дуже вдячна команді HelpNowHUB за підтримку».

***

Публікацію підготовлено Fundacją HelpNow HUB в рамках проєкту «From heart to heart» у партнерстві з Fundacją Step by Step та Fundacją Res Humanae, за фінансової підтримки Elton John AIDS Foundation.

HelpNowHUB АРТ ВІЛ Польща

«Головне — знати, до кого звернутись»: історія Дмитра

«Коли переїжджаєш до нового міста, навіть звичні речі можуть перетворитися на проблему. Для мене найважливішим було не допустити перерви в лікуванні», — розповідає Дмитро (ім’я змінено).

Дмитро живе з ВІЛ і отримує антиретровірусну терапію. Крім того, він перебуває на замісній підтримувальній терапії. Після переїзду до Києва з іншого українського міста перед ним постало питання, яке знайоме багатьом людям у подібній ситуації: де продовжити лікування і як швидко знайти необхідних фахівців.«Я не знав, куди саме звертатися. У мене були всі медичні документи та виписки, але не було розуміння, з чого почати і які заклади займаються такими питаннями в Києві», — говорить Дмитро.Під час одного з медичних візитів лікарка, яка вже раніше рекомендувала сервіс іншим пацієнтам, порадила звернутися до сервісу HelpNow. «Вона сказала, що там допоможуть зорієнтуватися і підкажуть контакти. Я залишив запит і дуже швидко отримав відповідь».Команда сервісу оперативно надала Дмитру актуальну інформацію щодо медичних закладів, де він може продовжити як антиретровірусну терапію, так і замісне підтримувальне лікування, а також пояснила подальші кроки. «Усі необхідні виписки в мене вже були на руках, тому тепер я займаюся оформленням і постановкою на облік. Найважливіше — я вже знаю, куди звертатися і що робити далі», — ділиться він.Для Дмитра ця консультація стала не просто відповіддю на запитання, а можливістю швидко відновити відчуття впевненості після переїзду. «Іноді достатньо, щоб хтось просто підказав правильний напрямок. Це економить час, нерви і допомагає не переривати лікування. Дуже дякую команді HelpNowHUB за оперативну допомогу та підтримку».

***

Публікацію підготовлено Fundacją HelpNow HUB в рамках проєкту «From heart to heart» у партнерстві з Fundacją Step by Step та Fundacją Res Humanae, за фінансової підтримки Elton John AIDS Foundation.

HelpNow АРТ Україна

«Я вижила, щоб розповідати іншим: вихід є». Історія Лесі з Німеччини

«Коли мені поставили діагноз, мені здавалося, що життя закінчилося. А сьогодні я хочу, щоб люди знали: навіть після найважчих випробувань можна жити, мріяти і будувати нове життя», — говорить клієнтка Леся.

Її історія почалася задовго до повномасштабної війни. Після важкого розлучення Леся почала серйозно хворіти. Постійна температура, висипання, слабкість. Лікар порадив пройти тестування на ВІЛ. «Я навіть не уявляла, що це може стосуватися мене. Коли отримала результат, просто не розуміла, що робити далі. Я була повністю спустошена емоційно».

У 2019 році вона стала на облік у Київському міському центрі СНІДу (5-та лікарня) та одразу розпочала антиретровірусну терапію.

Саме тоді поруч з’явилися люди, які буквально врятували її.

«Мене не залишили саму. Психологиня Тетяна, громадські організації – такі як «Киянка», люди, які вже пройшли цей шлях, підтримували мене кожного дня. Якби не вони, не знаю, чи впоралася б».

Але найважчі випробування були ще попереду. Через пізнє виявлення ВІЛ імунітет практично перестав працювати. У Лесі розвинувся туберкульоз, який уразив не лише легені, а й головний мозок.

«Коли мене госпіталізували, лікарі казали, що шансів майже немає. У якийсь момент у мене залишилося лише чотири клітини CD4. Я втратила пам’ять і після лікування буквально заново вчилася писати. Але я вижила».

Півтора року лікування, десятки таблеток щодня, ін’єкції, тривала реабілітація — усе це вона змогла пройти завдяки дисципліні та підтримці людей поруч.

«Я завжди кажу: терапія рятує життя. Але не менш важливо, щоб поруч були ті, хто не дасть опустити руки».

22 травня 2023 року Леся була змушена залишити Україну.

До Львова вона дісталася завдяки волонтерській ініціативі «Прихисток», яка допомагала українцям евакуюватися та знаходити безпечний транспорт до країн Європи. Звідти вона вирушила до Німеччини.

«Було страшно. Ти залишаєш усе своє життя позаду і не знаєш, що буде завтра».

На щастя, терапія була з нею. Перед від’їздом Леся попередила своїх лікарів в Україні, отримала запас препаратів, а згодом українська клініка допомогла підготувати всю необхідну медичну документацію для німецьких лікарів.

«Це дуже полегшило мою постановку на облік. Я всім раджу: якщо є можливість — обов’язково візьміть свої медичні документи або попросіть лікаря зробити офіційний витяг».

У Штутгарті Леся знайшла клініку, де спеціалізуються на лікуванні людей, які живуть з ВІЛ. «Коли я прийшла вперше, мене насамперед запитали лише одне: “У вас ще є терапія?”. Вони одразу думали про те, щоб лікування не перервалося».

Лікарі уважно вивчили її історію хвороби, запросили документи з України, змінили схему лікування та почали регулярно контролювати результати. «Я вперше відчула, що лікарі щиро радіють моїм успіхам. Коли вірусне навантаження стало невизначуваним, моя лікарка раділа разом зі мною. Таке ставлення дуже підтримує».

Крім того, Леся зверталася до AIDS-Hilfe Stuttgart, де також отримала інформаційну підтримку та допомогу. «Мене прийняли дуже тепло. Я зрозуміла, що не одна. Це дуже важливо, коли ти тільки починаєш життя в новій країні».

Попри успішне продовження терапії, адаптація виявилася непростою. Перші місяці Леся жила у тимчасових центрах розміщення, проходила мовні курси, шукала роботу та намагалася освоїти нову систему життя. «Я думала, що впораюся сама. Але одного дня зрозуміла, що більше не можу. Постійний стрес, хвилювання за маму, нова країна, інша мова — усе це накопичувалося».

Вона пережила важку депресію. «Я не хотіла виходити з дому. Мені здавалося, що це просто втома. Лише згодом зрозуміла, що це була справжня депресія». Пошук психотерапевта у Німеччині виявився складним — чекати доводилося місяцями.Лише після тривалих пошуків Леся знайшла фахівця, розпочала лікування та прийом антидепресантів. «Я хочу сказати іншим людям: не бійтеся звертатися по психологічну допомогу. Антидепресанти — це такі самі ліки, як препарати від підвищеного тиску. Якщо вони потрібні — не треба цього соромитися».

Сьогодні Леся живе у власній орендованій квартирі в Штутгарті. Вона працює у сфері догляду за літніми людьми, продовжує вивчати німецьку мову, займається спортом і багато подорожує країною.

«Я дуже хотіла довести насамперед собі, що життя не закінчилося. Тепер я працюю, знайомлюся з людьми, вчуся, відкриваю для себе Німеччину».

Вона також охоче допомагає іншим українцям, які тільки приїжджають до Штутгарта, ділиться контактами лікарів, перекладачів, клінік і громадських організацій. «Якщо я можу комусь допомогти хоча б порадою — значить, усе, через що я пройшла, було недаремно».

«Не бійтеся просити про допомогу. Не втрачайте віру в себе, навіть якщо зараз здається, що нічого не виходить. Вивчайте мову, подорожуйте, знайомтеся з людьми, шукайте те, що приносить радість. І пам’ятайте: найтемніший період життя теж закінчується. Я знаю це точно, бо сама через нього пройшла».

***

Публікацію підготовлено Fundacją HelpNow HUB в рамках проєкту «From heart to heart» у партнерстві з Fundacją Step by Step та Fundacją Res Humanae, за фінансової підтримки Elton John AIDS Foundation.

АРТ ВІЛ Німеччина

Коли ситуація складна, підтримка особливо важлива: історія Аліни

Аліна (ім’я змінено) — жінка, яка живе з ВІЛ, має польську групу інвалідності та зараз перебуває у дуже вразливому стані. Вона потребувала планової операції із заміни тазостегнового суглоба — втручання, яке могло б суттєво змінити її якість життя і, можливо, допомогти знову стати на ноги.

Однак на початку 2026 року Аліні повідомили, що операцію наразі провести не можуть. Її перенесли на невизначений термін із поясненням: “спробуємо через пів року”. Фактично це означало відмову, адже через проблеми зі статусом UKR медична система не підтверджувала її доступ до необхідного страхування.

Стан Аліни складний: вона майже не пересувається самостійно, потребує постійного догляду, а значну частину турботи про неї взяли на себе діти. Окрім ВІЛ, вона також проходила контроль після туберкульозу, регулярно потребувала візитів до лікарів, аналізів та отримання життєво необхідних ліків.

До певного моменту спеціальний осередок, де перебуває Аліна, допомагав із транспортуванням до медичних закладів. Її возили спеціальним транспортом на прийоми, зокрема до інфекціоніста та на контрольну діагностику. Але одного дня, коли жінка чекала на заплановану поїздку, транспорт так і не приїхав.

«Мені сказали, що поїздку скасували, бо мій статус UKR не відображається як медичне страхування. Я просто не розуміла, що робити далі», — розповідає Аліна.

Проблеми виникли і з іншими ліками. Раніше сімейний лікар виписував їй рецепти з рефундацією, тож препарати коштували значно дешевше. Але згодом рецепт оформили вже на повну вартість. Для родини, яка й так перебуває у складних обставинах, це стало ще одним серйозним фінансовим навантаженням.

У цій ситуації Аліна звернулася до Fundacja HelpNowHUB.

Команда Фундації не відмовляється від складних кейсів — навпаки, саме в таких ситуаціях підтримка є найбільш необхідною. Консультантка проаналізувала обставини, пояснила можливі кроки та порадила доньці Аліни звернутися до MOPS з усіма документами, щоб подати заяву як малозабезпечена особа з інвалідністю. Це може відкрити шлях до підключення державного медичного страхування і, відповідно, до відновлення доступу до лікування, транспортування та необхідних медичних послуг.

«Я вже була у відчаї, бо це не одна проблема, а цілий ланцюг: операція, транспорт, терапія, рецепти. Але коли мені пояснили, що ще можна зробити, з’явилося відчуття, що ми не зовсім самі», — ділиться Аліна.

Наразі ситуація залишається невирішеною. У жінки ще є запас антиретровірусної терапії приблизно на місяць, а донька має можливість цього разу самостійно отримати ліки без присутності матері на прийомі. Але в подальшому питання медичного страхування потребує термінового вирішення.

Ця історія ще не має фінальної крапки. Вона триває — з документами, зверненнями, пошуком рішень і очікуванням відповіді від системи. Але для Fundacja HelpNowHUB важливо бути поруч не лише тоді, коли допомога проста і швидка. Важливо залишатися поруч і тоді, коли ситуація складна, болюча і потребує наполегливості.

«Ми дуже вдячні, що нас не відштовхнули, хоча ситуація непроста. Для нас важливо знати, що є команда, яка не боїться таких випадків і допомагає шукати вихід», — каже Аліна.

Іноді підтримка — це не миттєве рішення. Іноді це шлях, який потрібно пройти крок за кроком. Але саме з цього починається можливість повернути людині доступ до лікування, гідності та надії.

***

Публікацію підготовлено Fundacją HelpNow HUB в рамках проєкту «From heart to heart» у партнерстві з Fundacją Step by Step та Fundacją Res Humanae, за фінансової підтримки Elton John AIDS Foundation.

HelpNowHUB АРТ Польща

Дозволити собі підтримку: історія Анни

«Я довго думала, що маю справлятися сама», — розповідає Анна (ім’я змінено).

Анна — мама, жінка, яка живе з ВІЛ. Вона переїхала до Польщі ще до початку повномасштабної війни. Тоді її життя було розділене між двома країнами: працювала за кордоном, але регулярно поверталася в Україну — до рідних і за антиретровірусною терапією.

«Я звикла, що все під контролем: приїхала, забрала лікування, побачила близьких — і назад», — каже вона.

Після 2022 року ця можливість зникла. Повернення додому стало небезпечним і фактично неможливим. Паралельно Анна стикнулася з тим, про що раніше не говорила вголос — самостигмою і неприйняттям з боку близьких.

«Мені було дуже соромно за свій статус. Я боялася осуду, і, чесно, частину цього осуду я сама в собі носила», — ділиться вона. «Навіть у родині я не відчувала повної підтримки. Це дуже тисне».

З часом це призвело до пригніченого стану. Анна намагалася впоратися самостійно. «Я думала, що просто “переживу”, що це слабкість — звертатися по допомогу. Але ставало тільки гірше».

Ідея звернутися до психолога з’являлася, але здавалася недосяжною. «Платні сесії — це дорого. Я відкладала це знову і знову».

Про можливість безкоштовної психологічної підтримки у рамках проєкту From Heart To Heart Анна дізналася випадково. «Я побачила у мережі інформацію про консультації з психологинею Мариною. Я вирішила спробувати».

Цей крок став поворотним. «Вперше за довгий час я відчула, що мене не оцінюють і не засуджують. Мені стало легше вже після першої розмови», — каже Анна. «З’явилося відчуття, що я не одна і що зі мною все не “не так”, як я собі думала. Я стала спокійнішою, почала краще розуміти себе, свої емоції. І найважливіше — перестала себе звинувачувати. Я дуже вдячна за цю підтримку».

***

Публікацію підготовлено Fundacją HelpNow HUB в рамках проєкту «From heart to heart» у партнерстві з Step by Step Fundacja та у партнерстві з Фондом Res Humanae, за фінансової підтримки Elton John AIDS Foundation.

АРТ Польща Психологічна допомога

«Підтримка — це друзі, фахівці й люди, які пройшли цей шлях»: інтерв’ю з Олегом Зайцевим, представником HelpNowHUB у Кракові

Коли ми говоримо про вимушену міграцію, часто звучить слово “адаптація”. Але за ним — дуже конкретні речі: світло, інтернет, робота, безпека, можливість залишатися корисним і тримати зв’язок з Україною. Олег Зайцев — представник HelpNow HUB у Кракові, двічі внутрішньо переміщена особа, яка пройшла шлях від Луганська до Київщини, а згодом — до Польщі. Він багато років працює в соціальній сфері й ВІЛ-сервісі, а сьогодні допомагає українській спільноті за кордоном орієнтуватися в системах підтримки й не залишатися сам на сам із бар’єрами.

Ми поговорили з Олегом про два переселення, вибір Кракова, роботу під час блекаутів, бар’єри для мігрантів у Польщі та про те, що найважливіше для людини, яка щойно дізналася про ВІЛ-статус.

— Олеже, розкажіть, будь ласка, коротко: звідки ви, як опинилися в Польщі, коли і чому саме Краків?

— По-перше, я двічі вже ВПО. Я родом із Луганська, тож це моє друге переселення.

У Польщу я приїхав наприкінці 2022 року — під час перших великих блекаутів в Україні. Я жив під Києвом і працював на українські контракти. Коли у нас зникало світло, то разом із ним зникали мобільний зв’язок та інтернет — фактично все. А ще приватний будинок: якщо немає світла, то немає й опалення, води, каналізації. Потрібно було працювати, і це стало ключовим фактором переїзду.

Чому Краків? Бо це найближче велике місто до України. Мені часто потрібно було їздити у відрядження в Україну, а у 2022-му сполучення ще не було таким налагодженим. Варшава — далеченько, а Краків логістично був найкращим рішенням.

— Ви згадали, що двічі ВПО. Як відбувалося перше внутрішнє переміщення?

— Це було поступово. Я ще у 2013 році почав їздити, придивлятися, шукати роботу в Києві. А вже у 2014-му, коли все стало очевидним, рішення закріпилося: я буду жити на підконтрольній Україні території. Тоді й відбувся остаточний переїзд до Києва.

Саме в той період я почав працювати у ВІЛ-сервісі.

— А до цього у вас уже був досвід у громадському секторі?

— Так. Перший досвід у неурядових організаціях був ще у 2004 році — це була Луганська обласна дитяча громадська організація. Потім був інший великий пласт — понад 10 років я працював у дитячих таборах, а шість років — у школі.

— На якій посаді?

— Педагог-організатор. Зараз би сказали — івент-менеджер. (усміхається)

— Коли ви переїхали до Кракова, як проходила адаптація? Що стало неочікуваним?

— Переїзд був із відчуттям “тимчасовості”. Ми домовилися з власницею житла на пів року — і весь цей час жилося з думкою: “завтра збираємо речі і їдемо додому”. Через це не вчилася мова, не будувалося довге планування — наче ти тут не по-справжньому, а “на паузі”.

— Ви тоді ще працювали в БО «100% Життя»?

— Так, продовжував. Але в червні 2024 року закінчився один проєкт. Потім був ще інший — пов’язаний із забезпеченням та видачею наборів у закладах охорони здоров’я та інтернатних закладах. Він завершився 31 березня 2025 року.

Після цього була пауза, а зараз у мене є кілька проєктів в Україні — і гуманітарних, і соціальних. Паралельно розвиваю роботу тут, у Польщі.

— У вас був період, коли ви багато їздили між Польщею та Україною?

— Так, у межах одного з проєктів моїм завданням було їздити й перевіряти пункти видачі: як зберігається допомога, як розповсюджується. За пів року я відвідав близько десяти областей — від Сум до Волині.

Формат був виснажливий: 28 днів в Україні — потім повертаєшся до Польщі — і знову 28 днів в Україні. Спочатку нормально, а потім ловиш себе на думці: прокинувся — і не розумієш, де ти.

— Ви давно в соціальній сфері. Чому саме робота з ключовими групами і ВІЛ-сервіс?

— У 2014 році мені так випадково запропонували спробувати себе у ВІЛ-сервісі. Я починав як соціальний працівник у ком’юніті-центрі в Києві. Потім це розвивалося: навчання, нові задачі, різні ролі. Був проміжок, коли працював не в ВІЛ-сервісі, але в НУО — і згодом повернувся вже у центральний офіс «100% Життя».

Мені подобається, що це широка сфера: тут і розвиток, і адвокація, і ком’юніті, і багато різних напрямів. Плюс — це завжди люди, спілкування, нові контакти. А зараз, коли нас розкидало по світу, це відчуття мережі й взаємопідтримки особливо цінне.

— З вашого досвіду: з якими бар’єрами найчастіше стикаються мігранти в Польщі? І як їх долати?

— У Польщі ключові бар’єри — мова та законодавство. Моя порада проста: шукати організації, які в темі й можуть підказати правильно. В Польщі таких організацій справді багато, і що важливо — інформацію про тестування на ВІЛ можна побачити навіть українською в транспорті, є оголошення, дубляж. Тобто “точки входу” існують, важливо ними користуватися.

Якщо говорити про внутрішнє переміщення в Україні, то один із перших викликів — знайти інфекціоніста/інфекціоністку у місті, куди приїхала людина. Плюс — доступ до препаратів і розуміння, де що є, бо ситуація змінюється і “відслідковувати” це непросто.

— А що б ви порадили людині, яка щойно дізналася про ВІЛ-статус? Як пройти етап прийняття?

— По-перше, важливо пам’ятати: кожна людина реагує по-різному. Але моя базова рекомендація — звернутися до психолога/психологині. І друге — знайти групи взаємодопомоги, спільноту “рівний-рівному”. Навіть якщо немає психолога, живі люди, які з цим живуть, — це дуже велика підтримка.

Також важливо мати поруч “своїх” — друзів, близьких, родичів, які не знецінюють і не лякаються. Без підтримки проживати це значно важче.

— Ви піднімаєте тему стигматизації й упереджень. З чим стикаються українці в Польщі?

— Інколи боляче чути наратив, що нібито “українці привезли епідемію”. Це гірко, бо насправді дуже багато залежить від тестування: якщо тестування мало — то й виявлення мало. Це працює всюди.

Є ще один момент: у Польщі тестування не завжди пропонують автоматично — інколи треба наполягати й просити. А без цього проблема “невидима”, і тоді легко народжуються міфи та звинувачення.

— Які у вас професійні та особисті плани на найближчий рік?

— Професійно хочу глибше розібратися, як працює система охорони здоров’я в Польщі, як працює сектор, фундації, як відрізняються правила й процеси. Хочу розуміти систему краще — щоб якісніше консультувати.

Особисто — хочеться більше стабільності й більш чіткого “вкорінення” тут. Бо зараз багато змішаного середовища, різні спільноти, багато процесів накладаються. А мені хочеться бути ефективним у новій ролі: як консультантові, як представникові HelpNow HUB у Кракові.

***

Публікацію підготовлено в рамках проєкту «From heart to heart» у партнерстві з Step by Step Fundacja, за фінансової підтримки Elton John AIDS Foundation.

HelpNowHUB АРТ Польща

На межі: історія підтримки у Словаччині

Андрій (ім’я змінено) переїхав до Словаччини кілька місяців тому. З собою він привіз запас АРТ із України — сподівався, що згодом зможе організувати постачання через знайомих або під час поїздок додому. Але час минув швидше, ніж він очікував: препаратів залишилося буквально на тиждень-два.

Розгублений і занепокоєний, Андрій звернувся по допомогу до сервісу HelpNow. Він не знав, як у чужій країні отримати лікування, куди звернутися і чи взагалі його приймуть. Консультанти сервісу надали йому детальну інформацію — куди звернутися, де підкажуть найближчий центр, що приймає пацієнтів-мігрантів, а також як поводитися під час першого візиту.

Зараз Андрій чекає на призначення прийому лікаря, щоб отримати лікування вже у новій країні перебування. Консультанти HelpNow залишаються з ним на зв’язку та готові підтримати його у будь-який момент, якщо знову виникне потреба.

***

Публікацію підготовлено в рамках проєкту «From heart to heart» у партнерстві з Zjednoczenie Pozytywni w Tęczyта Step by Step Fundacja, за фінансової підтримки Elton John AIDS Foundation.

АРТ Словаччина

Життя без перерви: історія Юлії, яка відновила терапію в Польщі

Юлія (ім’я змінено) звернулася по допомогу тоді, коли вже мала місячну перерву в лікуванні. Раніше вона отримувала терапію з України — їй надсилали або привозили ліки знайомі. Але з часом ця можливість зникла. Юлія чекала, що, можливо, хтось ще зможе передати препарати, та дні минали, і перерва в лікуванні тривала. Саме тоді вона зателефонувала до консультантки HelpNowHUB.

Консультантка пояснила Юлії, що важливо не лише мати ліки, а й проходити регулярні обстеження: моніторинг вірусного навантаження, рівня CD4, біохімічних аналізів та інших показників. Вона мотивувала Юлію стати на облік у Польщі, щоб забезпечити безперервний доступ до лікування.

Юлія заповнила необхідні формуляри до Центру громадського здоров’я України, надіслала їх і отримала виписку зі своєї медичної карти. Консультантка HelpNowHUB допомогла їй записатися на прийом до лікаря та склала детальний маршрут — як доїхати з її міста до консультаційного пункту з ВІЛ. У день візиту консультантка супроводжувала Юлію телефоном: від автобуса й аж до дверей клініки, а потім ще й на зворотному шляху, коли вона знову трохи розгубилася.

Сьогодні Юлія вже отримала свою терапію та дату наступних аналізів. Вона почала приймати ліки з першого ж дня. Наступного місяця після здачі аналізів їй видадуть препарати вже на три місяці вперед. Це означає, що перерв у лікуванні більше не буде. Більше того, Юлія написала консультантку як контактну особу, щоб у майбутньому, за потреби, вона могла отримувати для неї терапію й пересилати поштою. Це дозволить економити час і уникати проблем на роботі.

«Я знову відчуваю впевненість. Тепер я знаю, що не залишилася сама зі своїм діагнозом і що завжди є підтримка», — каже Юлія.

***

Публікацію підготовлено в рамках проєкту “From heart to heart” в партнерстві з Zjednoczenie Pozytywni w Tęczy та Step by Step Fundacja за фінансової підтримки Elton John AIDS Foundation.

АРТ ВІЛ Польща