«Мене завжди вчили бути як усі. Добре вчитися, не сперечатися, не привертати до себе зайвої уваги. Закінчити школу, отримати диплом, знайти роботу, створити сім’ю. Усе мало бути правильно», — розповідає Ніка (ім’я змінено).
З Нікою ми поговорили під час Baltic Pride, який цього року проходив у країнах Балтії на початку червня. Сьогодні вона живе в Таллінні разом зі своєю партнеркою. Але її історія почалася далеко звідси — у Запоріжжі.
«У мене була звичайна робітнича сім’я. Батьки багато працювали, хотіли для мене стабільного майбутнього. Я була відмінницею, старанною дитиною. Мене хвалили за успіхи в навчанні, і я намагалася виправдовувати очікування».
Водночас ще в підлітковому віці Ніка почала розуміти, що її почуття відрізняються від того, про що говорили однокласниці.
«У старших класах до нас перевели дівчину з іншої школи. Ми швидко подружилися. У нас було багато спільних інтересів, ми могли годинами розмовляти. І поступово я зрозуміла, що відчуваю до неї щось більше, ніж дружбу».
Але сказати про це вона не наважилася. «Тоді мені здавалося, що це неможливо. Я дуже боялася. Боялася осуду, насмішок, втратити її. Тому мовчала».
Через рік дівчина знову змінила школу, переїхала в інший район міста. Спілкування стало рідшим, а згодом майже припинилося. «Мені було дуже боляче. Але я вирішила просто зосередитися на навчанні. Попереду був університет, нове життя, нові цілі».
І саме там доля подарувала їй другий шанс. «Одного дня я зайшла на лекцію. У нас було кілька потоків студентів. І раптом бачу її. Ту саму дівчину. Уявіть моє здивування — ми вступили до одного університету». Цього разу Ніка вирішила не мовчати. «У якийсь момент я наважилася сказати їй про свої почуття. Я досі пам’ятаю той день. Мені здавалося, що серце вискочить із грудей. Але мене не відштовхнули. Не висміяли. Не сказали, що зі мною щось не так. Виявилося, що мої почуття взаємні».
Так почалася їхня історія. Разом вони закінчили університет, будували плани на майбутнє і мріяли переїхати до Києва.
«Ми хотіли почати самостійне життя, знайти роботу, жити разом. Але потім почалася повномасштабна війна».
Війна змінила багато планів. Проте були й інші причини, які вплинули на рішення залишити країну.
«Моя мама прийняла той факт, що поруч зі мною — кохана людина, а не “просто подруга”. Для мене це було дуже важливо. Але батьки моєї партнерки не змогли цього прийняти. Це стало великим випробуванням для нас обох».Згодом пара переїхала до Естонії.
Сьогодні Ніка говорить про своє життя в Таллінні спокійно, але в її словах відчувається те, чого їй так довго бракувало — відчуття безпеки.
«Тут ми можемо бути собою. Це звучить дуже просто, але насправді означає багато. Ми можемо триматися за руки на вулиці, не озираючись навколо. Можемо разом ходити на заходи, на Pride, не приховуючи, що ми пара».
Для Ніки рівність — це не політичне гасло, а частина щоденного життя.
«Люди часто думають, що питання прав ЛГБТІК+ спільноти — це щось абстрактне. Насправді це про дуже прості речі. Про можливість не брехати про себе. Не вигадувати історії. Не боятися сказати, кого ти любиш».
Попри все, Україна залишається для неї домом.
«Чи хочемо ми повернутися? Так, звичайно. Там наші друзі, рідні, наше місто, наша історія. Але мені б дуже хотілося повернутися в країну, де наше право бути родиною буде захищене не лише словами, а й законом».
Сьогодні Ніка і її партнерка продовжують будувати життя в Естонії. Вони працюють, підтримують одна одну і мріють про майбутнє, у якому не доведеться обирати між домом і можливістю бути собою.
«Ми не просимо нічого особливого. Ми просто хочемо жити, любити і будувати своє життя так само вільно, як і всі інші».
***
Публікацію підготовлено Fundacją HelpNow HUB в рамках проєкту «From heart to heart» у партнерстві з Fundacją Step by Step та Fundacją Res Humanae, за фінансової підтримки Elton John AIDS Foundation.