Нове життя в Польщі: робота, адаптація та продовження лікування — історія Андрія

«Свій статус я знав ще в Україні. Тут про нього знає тільки дружина. Для мене це медична інформація, яка не повинна визначати, як до мене ставляться інші люди», — розповідає Андрій (ім’я змінено).

До Польщі Андрій приїхав після початку повномасштабної війни разом із дружиною. Першим містом став Краків, однак затриматися там надовго не вдалося. Подружжя ще кілька разів переїжджало — передусім через труднощі з пошуком доступного житла та стабільної роботи. Зрештою Андрій влаштувався зварювальником на будівництві. Каже, що робота непроста, але сьогодні він задоволений тим, що має можливість самостійно забезпечувати себе та родину і поступово будувати життя в новій країні.

Про свій ВІЛ-статус чоловік знав ще до переїзду і у Польщі одним із важливих питань стало продовження лікування. На початку Андрію була потрібна інформація про те, куди звернутися і як отримувати необхідну медичну допомогу в незнайомій системі. З цим йому допомогла команда Fundacja HelpNowHUB, надавши необхідну навігацію щодо продовження лікування.

Після первинного медичного обстеження польські лікарі дещо скоригували схему терапії Андрія. «Я так розумію, тут трохи інші стандарти чи підходи до лікування. Місцевий лікар змінив дещо схему. Почуваю себе добре, тому результатом задоволений».

Мовний бар’єр поступово теж перестав бути проблемою. Польську Андрій опановував передусім у повсякденному житті та на роботі. На будівництві разом із ним працює багато українців, які спочатку допомагали з перекладом і пояснювали незрозумілі слова. Допоміг і роботодавець. «Він уже сам майже українською говорить, — сміється Андрій. — Так що тут вплив взаємний: ми вчимо польську, вони від нас — українську».

Про свій ВІЛ-статус Андрій не розповідає ані колегам, ані знайомим. У Польщі він не стикався із ситуаціями, коли його змушували б розкривати цю інформацію. Єдиною людиною, якій він сам свідомо розповів про статус, залишається дружина.«Дружина має знати — для мене це зрозуміло. А більше нікому не кажу. Навіть мама і сестра не знають. Я знаю свою родину і думаю, що вони могли б засудити, навіть не намагаючись спочатку розібратися. Тому не бачу сенсу це обговорювати».

Після кількох переїздів, пошуків житла та роботи життя подружжя нарешті стало більш стабільним. Андрій працює, отримує необхідне лікування, говорить польською і вже значно впевненіше почувається в країні, яка кілька років тому була для нього зовсім незнайомою. «Зараз мене все влаштовує. Я працюю, лікування отримую, почуваюся добре. І дуже вдячний за те, що тут можу жити та працювати. Мені здається, це і є найважливіше».

***

Публікацію підготовлено Fundacją HelpNow HUB в рамках проєкту «From heart to heart» у партнерстві з Fundacją Step by Step та Fundacją Res Humanae, за фінансової підтримки Elton John AIDS Foundation.

HelpNowHUB АРТ ВІЛ Польща

«Я просто хочу жити своїм життям»: історія Тетяни

«Коли почалася війна, питання, їхати чи залишатися, у мене фактично не було. Ми жили в маленькому місті на Сумщині, майже біля кордону. Треба було просто швидко зібрати найнеобхідніше, документи, ліки — і їхати», — розповідає Тетяна (ім’я змінено).

До Польщі вона приїхала разом із дитиною майже одразу після початку повномасштабної війни. У той момент майбутнє було абсолютно невизначеним: нова країна, незнайома система, необхідність шукати житло і водночас відповідати не лише за себе, а й за дитину.Тетяна живе з ВІЛ і регулярно приймає антиретровірусну терапію. Виїжджаючи з України, вона встигла взяти із собою запас препаратів. Згодом це виявилося надзвичайно важливим, адже оформлення необхідних документів у Польщі потребувало часу.«Добре, що ліки були зі мною. Поки розібралася з документами і системою, минув певний час. Найбільше хвилювалася, щоб не залишитися без терапії. У новій країні ти спочатку взагалі не розумієш, куди йти і до кого звертатися».У цей період Тетяні допомагали волонтери, а з питаннями щодо продовження лікування вона звернулася до Fundacja HelpNowHUB. Команда допомогла зорієнтуватися в польській системі та надала необхідну інформацію щодо того, куди саме звернутися для отримання медичної допомоги та продовження АРТ.«Для мене було важливо, що не довелося шукати все самостійно навмання. Я вже знала, до якої лікарні звертатися і що робити далі. Коли навколо стільки невідомого, така конкретна допомога дуже заспокоює».Поступово життя почало ставати більш передбачуваним. Тетяна знайшла житло, влаштувалася на роботу, отримала медичне страхування. Вона вивчає польську, іноді відвідує зустрічі з іншими українцями і продовжує регулярно приймати терапію. Стан здоров’я називає стабільним.«Мабуть, я вже звикла. Є робота, є страхування, дитина поруч, лікування отримую. Повертатися поки не збираюся. Якщо відверто, фактично і немає куди повертатися».Про свій ВІЛ-статус Тетяна говорить спокійно, але вважає його приватною інформацією, якою не зобов’язана ділитися без необхідності. Ще в Україні вона мала досвід негативного ставлення з боку деяких родичів після того, як колишній чоловік розповів їм про її статус. Саме тому сьогодні жінка сама визначає, кому і за яких обставин про нього говорити.«Я не приховую щось через сором. Просто не розумію, навіщо про мій статус мають знати люди, яких це ніяк не стосується. Я приймаю ліки, слідкую за здоров’ям. Це моя медична інформація».У Польщі Тетяна не відчуває постійного тиску чи вимог розкривати ВІЛ-статус. На роботі від неї не вимагають відповідних медичних довідок, це питання не виникало й під час оренди житла. За межами медичних закладів її ВІЛ-статус практично не має жодного стосунку до повсякденного життя. Більшість контактів із поляками сьогодні — це робота, магазини, побутові справи та лікарі.«Коли я купую продукти чи одяг, коли працюю або винаймаю житло, мій позитивний статус нічого не змінює. Я просто мама, яка працює, виховує дитину і намагається нормально жити».За час у Польщі Тетяна пройшла шлях від термінового виїзду з прикордонного міста з дитиною та запасом ліків у валізі до життя, в якому знову з’явилися певність і звичний ритм. І на початку цього шляху особливо важливою для неї стала можливість не залишитися сам на сам із питанням продовження лікування.«Тоді мені потрібна була дуже проста річ — зрозуміти, куди йти, щоб не залишитися без терапії. HelpNowHUB допоміг мені це зробити. А далі вже поступово вирішувалося все інше. Я вдячна, що в той момент поруч були люди, які знали, як допомогти».

***

Публікацію підготовлено Fundacją HelpNow HUB в рамках проєкту «From heart to heart» у партнерстві з Fundacją Step by Step та Fundacją Res Humanae, за фінансової підтримки Elton John AIDS Foundation.

HelpNowHUB АРТ ВІЛ Польща

«Спочатку потрібно навчитися довіряти»: історія Марти

«Я не приховую свій статус від батьків. Але більше про нього не знає ніхто», — розповідає Марта (ім’я змінено).

Півтора року тому Марта переїхала до Польщі. В Україні вона вже навчалася в університеті, а після переїзду змогла продовжити освіту й зараз завершує перший курс у польському закладі вищої освіти.

Разом із навчанням дівчина вивчає польську мову, поступово знайомиться з новою країною та намагається адаптуватися до життя далеко від дому.

Про свій ВІЛ-статус вона знає давно. Каже, що свідомо не розголошує цю інформацію. «Про це знають лише мої батьки. Зараз у мене немає партнера, тому я не бачу потреби комусь ще розповідати. Це моє особисте життя і моє рішення».

Після переїзду до Польщі одним із перших викликів стало розуміння того, як працює місцева система охорони здоров’я.

Саме тоді Марта звернулася до Fundacja HelpNowHUB. «Мені було важливо зрозуміти, як продовжувати лікування, до кого звертатися і як усе організовано. Ваша команда допомогла розібратися з питаннями, які тоді здавалися дуже складними. Коли ти опиняєшся в новій країні, навіть проста інформація може стати величезною підтримкою».

Згодом дівчина почала користуватися польською системою медичних послуг.  Так, дівчині довелося наполягати на проведенні додаткових профілактичних обстежень.

«В Україні щорічний огляд у гінеколога був для мене звичною практикою. Тут я чекала майже три місяці на прийом за NFZ, а потім почула: “У вас же нічого не болить. Навіщо аналізи?” Я так і не зрозуміла, чи це особливості місцевої системи, чи мені просто не пощастило з лікарем».

Та попри цей досвід, Марта не поспішає робити висновки. «Зараз моє головне завдання — закінчити навчання, вивчити мову, знайти своє місце тут. Хочеться спочатку трохи “стати на ноги”. А ще, я зрозуміла одну річ: просити про допомогу — це нормально. Інколи достатньо отримати правильну інформацію в потрібний момент, щоб перестати боятися. Саме так було зі мною. Я дуже вдячна команді HelpNowHUB за підтримку».

***

Публікацію підготовлено Fundacją HelpNow HUB в рамках проєкту «From heart to heart» у партнерстві з Fundacją Step by Step та Fundacją Res Humanae, за фінансової підтримки Elton John AIDS Foundation.

HelpNowHUB АРТ ВІЛ Польща

На AIDS 2026 обговорили, як зберегти безперервність ВІЛ-допомоги для мігрантів і біженців під час криз

27 липня під час AIDS 2026 у Ріо-де-Жанейро, на стенді “Українська стійкість”, відбулася дискусія “Розбудова мереж спільнот для сталої ВІЛ-допомоги мігрантам і біженцям”.

Захід відбувся в межах роботи Регіональної експертної групи з питань міграції та здоров’я в Євразії (REG). Дискусію модерували Даніель Кашницький та Марі Чохелі.

Головне питання зустрічі звучало максимально практично: як зробити так, щоб люди, які змушені переїжджати через війну, кризу, переслідування або економічну нестабільність, не втрачали доступ до ВІЛ-лікування, профілактики, інформації та підтримки?

Для людей, які живуть з ВІЛ або мають підвищену ймовірність набуття ВІЛ, міграція часто означає не лише зміну країни. Це нова система охорони здоров’я, інша мова, незрозумілі правила, документи, страх стигми, нестача грошей, втрата звичних контактів і ризик опинитися сам на сам із питаннями, від яких залежить здоров’я.

Саме тому безперервність ВІЛ-допомоги в умовах міграції не може будуватися лише навколо медичного закладу. Вона потребує мережі: людей, організацій, сервісів, консультантів, спільнот і зрозумілих маршрутів, які допомагають людині не загубитися між системами.

У дискусії взяла участь Юлія Голуб, координаторка HelpNow сервісу Фундації HelpNowHUB та IAS амбасадорка з питань профілактики ВІЛ. У своєму виступі вона говорила про досвід HelpNowHUB — ініціативи, яка виникла як екстрена відповідь на повномасштабну війну проти України, а згодом перетворилася на незалежну Фундацію для підтримки для людей у русі.

“Для людини в міграції ВІЛ-допомога — це не одна послуга в одному місці. Це маршрут: інформація, довіра, документи, направлення, мовна підтримка і подальший супровід. Якщо хоча б одна частина цього маршруту зникає, людина може випасти з лікування або профілактики”, — зазначила Юлія.

За її словами, війна лише зробила видимішим те, що існувало й раніше: системи охорони здоров’я часто залишаються фрагментованими, складними для навігації й не завжди готовими до потреб людей, які переміщуються між країнами.

Для українців, які через війну опинилися в інших країнах, питання доступу до ВІЛ-допомоги часто починається не з медичного протоколу, а з дуже простих і водночас складних питань: куди звернутися, чи визнають документи, як пояснити свій статус іншою мовою, чи буде конфіденційність, чи можна отримати терапію без осуду, чи є поруч хтось, хто допоможе пройти цей шлях.

Саме тут ключову роль відіграють спільноти.

“Мережі спільнот — це не додаток до системи. Для багатьох мігрантів і біженців це перший реальний шлях назад до допомоги. Людина часто не починає з лікаря чи державного сервісу. Вона починає з того, кому може довіряти”, — підкреслила Юлія.

Учасники дискусії наголошували, що стійкість ВІЛ-допомоги під час криз залежить не лише від наявності препаратів, а й від того, чи існують між країнами й організаціями живі механізми взаємодії. Це включає зрозуміле перенаправлення, доступну інформацію кількома мовами, підтримку рівних консультантів, сталі партнерства, гнучкі сервіси й участь спільнот у прийнятті рішень.

“Криза показала, що безперервність ВІЛ-допомоги тримається не лише на протоколах. Вона тримається на довірі між людьми, на спільнотах, які не відпускають людину в момент переїзду, і на організаціях спільнот, таких як HelpNowHUB, які дозволяють допомозі рухатися разом із людиною”, — сказала Юлія.

HelpNowHUB

«Після екстреного кесаревого мені довелося доводити, що я маю право на безкоштовне лікування»: історія Ганни

«Найважче було навіть не народити дитину. Найважче було після операції доводити державі, що я маю право на медичну допомогу», — розповідає Ганна (ім’я змінено).

Ганні 28 років. Вона переїхала до Польщі ще до повномасштабної війни, навчалася тут, добре володіє польською мовою та працювала у місцевій громадській організації. Коли дізналася про вагітність, життя мало змінитися лише в одному напрямку — вона готувалася стати мамою.

Проте невдовзі після повідомлення роботодавця про вагітність жінку звільнили.

Щоб не втратити право на безкоштовне медичне обслуговування, за рекомендацією консультантів вона стала на облік у Центрі зайнятості. Це дозволяло зберігати державне медичне страхування протягом вагітності.

«Я сумлінно виконувала всі вимоги. Регулярно приносила медичні довідки, повідомляла про перебіг вагітності, не пропускала зустрічей. У системі було видно й орієнтовну дату пологів, і всі документи від лікарів», — згадує Ганна.

Наприкінці вагітності ситуація змінилася.

За два тижні до очікуваної дати пологів лікарі госпіталізували жінку. Вона залишалася під постійним медичним наглядом, адже вагітність вимагала спостереження в умовах стаціонару.

Саме на цей період припала чергова обов’язкова зустріч у Центрі зайнятості.

Очевидно, приїхати туди вона фізично не могла.

«Я досі не можу зрозуміти логіку цієї системи. Працівники бачили мою справу, бачили термін вагітності, знали, що до пологів залишаються лічені дні. Хіба не очевидно, що жінка може вже перебувати в лікарні? У третьому триместрі це зовсім не рідкість», — говорить вона.

Через неявку Ганну автоматично зняли з обліку.

Разом із цим вона втратила і державне медичне страхування.

За кілька днів під час пологів виникли ускладнення. Спочатку лікарі планували природні пологи, однак ситуація стрімко змінилася, і довелося терміново проводити кесарів розтин.

Після народження дитини на жінку чекало нове потрясіння.

Через відсутність чинного страхування вона отримала рахунок за лікування, який включав вартість операції, анестезії та медикаментів.

«У той момент я думала не про гроші. Я щойно перенесла екстрену операцію, поруч було новонароджене немовля. І раптом виявилося, що тепер я маю доводити, що взагалі мала право народжувати безкоштовно».

Лікарня пішла назустріч і погодилася виписати маму з дитиною без негайної оплати, фактично довірившись її слову.

Але замість того, щоб відновлюватися після операції та доглядати за новонародженою дитиною, Ганна була змушена займатися адміністративними питаннями.

Їй довелося поновлювати свій статус у Центрі зайнятості, пояснювати причину відсутності, збирати документи та доводити, що вона не могла з’явитися через госпіталізацію.

«Після кесаревого розтину кожен рух дається непросто. Але замість відпочинку я ходила по державних установах, пояснювала очевидні речі й переживала, чи не доведеться оплачувати лікування самостійно».

Лише після цього, за підтримки команди Fundacja HelpNowHUB, ситуацію вдалося врегулювати, а питання з оплатою медичних послуг — остаточно вирішити.

Історія завершилася без фінансових втрат. Проте сама Ганна переконана: їй пощастило значно більше, ніж багатьом іншим українкам.

«Я знаю польську мову, добре розумію, як працює система, не боюся відстоювати свої права. Крім того, поруч була мама, яка могла залишитися з дитиною, поки я займалася документами. Але далеко не кожна жінка має таку підтримку».

За словами Ганни, саме тут проявляється одна з найсерйозніших прогалин системи. «Після пологів, особливо після екстреного кесаревого розтину, жінка має відновлюватися і бути поруч із дитиною. Вона не повинна доводити чиновникам, що справді перебувала в лікарні і тому не змогла прийти на зустріч. Система має захищати людей у таких ситуаціях, а не створювати для них додаткові бар’єри».

Публікацію підготовлено Fundacją HelpNow HUB в рамках проєкту «From heart to heart» у партнерстві з Fundacją Step by Step та Fundacją Res Humanae, за фінансової підтримки Elton John AIDS Foundation.

HelpNowHUB Польща

«Головне — знати, до кого звернутись»: історія Дмитра

«Коли переїжджаєш до нового міста, навіть звичні речі можуть перетворитися на проблему. Для мене найважливішим було не допустити перерви в лікуванні», — розповідає Дмитро (ім’я змінено).

Дмитро живе з ВІЛ і отримує антиретровірусну терапію. Крім того, він перебуває на замісній підтримувальній терапії. Після переїзду до Києва з іншого українського міста перед ним постало питання, яке знайоме багатьом людям у подібній ситуації: де продовжити лікування і як швидко знайти необхідних фахівців.«Я не знав, куди саме звертатися. У мене були всі медичні документи та виписки, але не було розуміння, з чого почати і які заклади займаються такими питаннями в Києві», — говорить Дмитро.Під час одного з медичних візитів лікарка, яка вже раніше рекомендувала сервіс іншим пацієнтам, порадила звернутися до сервісу HelpNow. «Вона сказала, що там допоможуть зорієнтуватися і підкажуть контакти. Я залишив запит і дуже швидко отримав відповідь».Команда сервісу оперативно надала Дмитру актуальну інформацію щодо медичних закладів, де він може продовжити як антиретровірусну терапію, так і замісне підтримувальне лікування, а також пояснила подальші кроки. «Усі необхідні виписки в мене вже були на руках, тому тепер я займаюся оформленням і постановкою на облік. Найважливіше — я вже знаю, куди звертатися і що робити далі», — ділиться він.Для Дмитра ця консультація стала не просто відповіддю на запитання, а можливістю швидко відновити відчуття впевненості після переїзду. «Іноді достатньо, щоб хтось просто підказав правильний напрямок. Це економить час, нерви і допомагає не переривати лікування. Дуже дякую команді HelpNowHUB за оперативну допомогу та підтримку».

***

Публікацію підготовлено Fundacją HelpNow HUB в рамках проєкту «From heart to heart» у партнерстві з Fundacją Step by Step та Fundacją Res Humanae, за фінансової підтримки Elton John AIDS Foundation.

HelpNow АРТ Україна

«Я вижила, щоб розповідати іншим: вихід є». Історія Лесі з Німеччини

«Коли мені поставили діагноз, мені здавалося, що життя закінчилося. А сьогодні я хочу, щоб люди знали: навіть після найважчих випробувань можна жити, мріяти і будувати нове життя», — говорить клієнтка Леся.

Її історія почалася задовго до повномасштабної війни. Після важкого розлучення Леся почала серйозно хворіти. Постійна температура, висипання, слабкість. Лікар порадив пройти тестування на ВІЛ. «Я навіть не уявляла, що це може стосуватися мене. Коли отримала результат, просто не розуміла, що робити далі. Я була повністю спустошена емоційно».

У 2019 році вона стала на облік у Київському міському центрі СНІДу (5-та лікарня) та одразу розпочала антиретровірусну терапію.

Саме тоді поруч з’явилися люди, які буквально врятували її.

«Мене не залишили саму. Психологиня Тетяна, громадські організації – такі як «Киянка», люди, які вже пройшли цей шлях, підтримували мене кожного дня. Якби не вони, не знаю, чи впоралася б».

Але найважчі випробування були ще попереду. Через пізнє виявлення ВІЛ імунітет практично перестав працювати. У Лесі розвинувся туберкульоз, який уразив не лише легені, а й головний мозок.

«Коли мене госпіталізували, лікарі казали, що шансів майже немає. У якийсь момент у мене залишилося лише чотири клітини CD4. Я втратила пам’ять і після лікування буквально заново вчилася писати. Але я вижила».

Півтора року лікування, десятки таблеток щодня, ін’єкції, тривала реабілітація — усе це вона змогла пройти завдяки дисципліні та підтримці людей поруч.

«Я завжди кажу: терапія рятує життя. Але не менш важливо, щоб поруч були ті, хто не дасть опустити руки».

22 травня 2023 року Леся була змушена залишити Україну.

До Львова вона дісталася завдяки волонтерській ініціативі «Прихисток», яка допомагала українцям евакуюватися та знаходити безпечний транспорт до країн Європи. Звідти вона вирушила до Німеччини.

«Було страшно. Ти залишаєш усе своє життя позаду і не знаєш, що буде завтра».

На щастя, терапія була з нею. Перед від’їздом Леся попередила своїх лікарів в Україні, отримала запас препаратів, а згодом українська клініка допомогла підготувати всю необхідну медичну документацію для німецьких лікарів.

«Це дуже полегшило мою постановку на облік. Я всім раджу: якщо є можливість — обов’язково візьміть свої медичні документи або попросіть лікаря зробити офіційний витяг».

У Штутгарті Леся знайшла клініку, де спеціалізуються на лікуванні людей, які живуть з ВІЛ. «Коли я прийшла вперше, мене насамперед запитали лише одне: “У вас ще є терапія?”. Вони одразу думали про те, щоб лікування не перервалося».

Лікарі уважно вивчили її історію хвороби, запросили документи з України, змінили схему лікування та почали регулярно контролювати результати. «Я вперше відчула, що лікарі щиро радіють моїм успіхам. Коли вірусне навантаження стало невизначуваним, моя лікарка раділа разом зі мною. Таке ставлення дуже підтримує».

Крім того, Леся зверталася до AIDS-Hilfe Stuttgart, де також отримала інформаційну підтримку та допомогу. «Мене прийняли дуже тепло. Я зрозуміла, що не одна. Це дуже важливо, коли ти тільки починаєш життя в новій країні».

Попри успішне продовження терапії, адаптація виявилася непростою. Перші місяці Леся жила у тимчасових центрах розміщення, проходила мовні курси, шукала роботу та намагалася освоїти нову систему життя. «Я думала, що впораюся сама. Але одного дня зрозуміла, що більше не можу. Постійний стрес, хвилювання за маму, нова країна, інша мова — усе це накопичувалося».

Вона пережила важку депресію. «Я не хотіла виходити з дому. Мені здавалося, що це просто втома. Лише згодом зрозуміла, що це була справжня депресія». Пошук психотерапевта у Німеччині виявився складним — чекати доводилося місяцями.Лише після тривалих пошуків Леся знайшла фахівця, розпочала лікування та прийом антидепресантів. «Я хочу сказати іншим людям: не бійтеся звертатися по психологічну допомогу. Антидепресанти — це такі самі ліки, як препарати від підвищеного тиску. Якщо вони потрібні — не треба цього соромитися».

Сьогодні Леся живе у власній орендованій квартирі в Штутгарті. Вона працює у сфері догляду за літніми людьми, продовжує вивчати німецьку мову, займається спортом і багато подорожує країною.

«Я дуже хотіла довести насамперед собі, що життя не закінчилося. Тепер я працюю, знайомлюся з людьми, вчуся, відкриваю для себе Німеччину».

Вона також охоче допомагає іншим українцям, які тільки приїжджають до Штутгарта, ділиться контактами лікарів, перекладачів, клінік і громадських організацій. «Якщо я можу комусь допомогти хоча б порадою — значить, усе, через що я пройшла, було недаремно».

«Не бійтеся просити про допомогу. Не втрачайте віру в себе, навіть якщо зараз здається, що нічого не виходить. Вивчайте мову, подорожуйте, знайомтеся з людьми, шукайте те, що приносить радість. І пам’ятайте: найтемніший період життя теж закінчується. Я знаю це точно, бо сама через нього пройшла».

***

Публікацію підготовлено Fundacją HelpNow HUB в рамках проєкту «From heart to heart» у партнерстві з Fundacją Step by Step та Fundacją Res Humanae, за фінансової підтримки Elton John AIDS Foundation.

АРТ ВІЛ Німеччина

«Ми просто хочемо бути собою»: історія Ніки з Запоріжжя

«Мене завжди вчили бути як усі. Добре вчитися, не сперечатися, не привертати до себе зайвої уваги. Закінчити школу, отримати диплом, знайти роботу, створити сім’ю. Усе мало бути правильно», — розповідає Ніка (ім’я змінено).

З Нікою ми поговорили під час Baltic Pride, який цього року проходив у країнах Балтії на початку червня. Сьогодні вона живе в Таллінні разом зі своєю партнеркою. Але її історія почалася далеко звідси — у Запоріжжі.

«У мене була звичайна робітнича сім’я. Батьки багато працювали, хотіли для мене стабільного майбутнього. Я була відмінницею, старанною дитиною. Мене хвалили за успіхи в навчанні, і я намагалася виправдовувати очікування».

Водночас ще в підлітковому віці Ніка почала розуміти, що її почуття відрізняються від того, про що говорили однокласниці.

«У старших класах до нас перевели дівчину з іншої школи. Ми швидко подружилися. У нас було багато спільних інтересів, ми могли годинами розмовляти. І поступово я зрозуміла, що відчуваю до неї щось більше, ніж дружбу».

Але сказати про це вона не наважилася. «Тоді мені здавалося, що це неможливо. Я дуже боялася. Боялася осуду, насмішок, втратити її. Тому мовчала».

Через рік дівчина знову змінила школу, переїхала в інший район міста. Спілкування стало рідшим, а згодом майже припинилося. «Мені було дуже боляче. Але я вирішила просто зосередитися на навчанні. Попереду був університет, нове життя, нові цілі».

І саме там доля подарувала їй другий шанс. «Одного дня я зайшла на лекцію. У нас було кілька потоків студентів. І раптом бачу її. Ту саму дівчину. Уявіть моє здивування — ми вступили до одного університету». Цього разу Ніка вирішила не мовчати. «У якийсь момент я наважилася сказати їй про свої почуття. Я досі пам’ятаю той день. Мені здавалося, що серце вискочить із грудей. Але мене не відштовхнули. Не висміяли. Не сказали, що зі мною щось не так. Виявилося, що мої почуття взаємні».

Так почалася їхня історія. Разом вони закінчили університет, будували плани на майбутнє і мріяли переїхати до Києва.

«Ми хотіли почати самостійне життя, знайти роботу, жити разом. Але потім почалася повномасштабна війна».

Війна змінила багато планів. Проте були й інші причини, які вплинули на рішення залишити країну.

«Моя мама прийняла той факт, що поруч зі мною — кохана людина, а не “просто подруга”. Для мене це було дуже важливо. Але батьки моєї партнерки не змогли цього прийняти. Це стало великим випробуванням для нас обох».Згодом пара переїхала до Естонії.

Сьогодні Ніка говорить про своє життя в Таллінні спокійно, але в її словах відчувається те, чого їй так довго бракувало — відчуття безпеки.

«Тут ми можемо бути собою. Це звучить дуже просто, але насправді означає багато. Ми можемо триматися за руки на вулиці, не озираючись навколо. Можемо разом ходити на заходи, на Pride, не приховуючи, що ми пара».

Для Ніки рівність — це не політичне гасло, а частина щоденного життя.

«Люди часто думають, що питання прав ЛГБТІК+ спільноти — це щось абстрактне. Насправді це про дуже прості речі. Про можливість не брехати про себе. Не вигадувати історії. Не боятися сказати, кого ти любиш».

Попри все, Україна залишається для неї домом.

«Чи хочемо ми повернутися? Так, звичайно. Там наші друзі, рідні, наше місто, наша історія. Але мені б дуже хотілося повернутися в країну, де наше право бути родиною буде захищене не лише словами, а й законом».

Сьогодні Ніка і її партнерка продовжують будувати життя в Естонії. Вони працюють, підтримують одна одну і мріють про майбутнє, у якому не доведеться обирати між домом і можливістю бути собою.

«Ми не просимо нічого особливого. Ми просто хочемо жити, любити і будувати своє життя так само вільно, як і всі інші».

***

Публікацію підготовлено Fundacją HelpNow HUB в рамках проєкту «From heart to heart» у партнерстві з Fundacją Step by Step та Fundacją Res Humanae, за фінансової підтримки Elton John AIDS Foundation.

HelpNow Естонія ЛГБТІК+ Україна

HelpNowHUB представила досвід підтримки українців на високорівневому заході RADIAN у Женеві

21 травня 2026 року в Женеві, у межах заходів Всесвітньої асамблеї охорони здоров’я, відбувся високорівневий захід «Шляхи стійкості: історії, що змінюють відповідь на ВІЛ у Східній Європі та Центральній Азії»(“Journeys of Resilience: Stories shaping the HIV response in Eastern Europe and Central Asia”), організований Gilead Sciences та Elton John AIDS Foundation.

Захід був присвячений запуску RADIAN Impact Report — звіту, що підсумовує п’ять років роботи партнерства RADIAN у Східній Європі та Центральній Азії. Зустріч об’єднала представників глобальної охорони здоров’я, донорів, політиків, лідерів громадянського суспільства, партнерські організації та changemakers, чия робота допомагає змінювати підходи до профілактики, лікування й підтримки людей, яких торкнувся ВІЛ.

RADIAN з 2019 року підтримує локальні рішення, спрямовані на подолання бар’єрів до ВІЛ-сервісів, посилення ролі спільнот і сталі зміни в системах охорони здоров’я. Згідно з представленим Impact Report, за перші п’ять років за підтримки RADIAN майже 350 000 людей у регіоні отримали доступ до ВІЛ-пов’язаних послуг, понад 188 000 людей пройшли тестування на ВІЛ, а понад 37 000 людей, які живуть з ВІЛ, розпочали або відновили антиретровірусну терапію.

Серед запрошених RADIAN Changemakers була Юлія Голуб, координаторка сервісу HelpNow у HelpNowHUB Foundation Poland. У своєму виступі вона представила досвід HelpNowHUB Foundation та партнерів — Step by Step Foundation і Res Humanae Foundation — у підтримці українців, вимушено переміщених через війну, зокрема людей, які живуть з ВІЛ, та представників ключових спільнот.

Особливу увагу було приділено тому, що для людей, які перетинають кордони в умовах війни, безперервність лікування й доступу до допомоги не є чимось автоматичним. Вона залежить від довіри, безпечної навігації, зрозумілої інформації, рівної підтримки та партнерств, здатних швидко реагувати на реальні потреби людей.

«Для мене велика честь бути частиною цієї події та говорити від імені HelpNowHUB Foundation і наших партнерів. Наша робота почалася як екстрена відповідь на війну, але сьогодні це вже не лише про кризову допомогу. Це про сталий, community-led шлях назад до лікування, безпеки, довіри й надії. RADIAN допоміг зробити цю роботу не лише можливою в момент надзвичайної ситуації, а й більш сталою в часі — посиливши підтримку людей, які надто часто залишаються невидимими для формальних систем», — зазначила Юлія.

У своєму виступі Юлія підкреслила, що HelpNowHUB Foundation була заснована українськими жінками в міграції з ключових спільнот після початку повномасштабної війни. Робота організації виросла із сервісу HelpNow, створеного Альянсом громадського здоров’я як екстрена відповідь у перші місяці війни, коли тисячі українців були змушені заново вибудовувати доступ до безпеки, інформації та ВІЛ-сервісів за межами країни.

Від початку проєкту за підтримки RADIAN HelpNowHUB і партнери відповіли на 2 807 запитів від більш ніж 850 людей, посилили рівну навігацію та вибудували безпечніші маршрути перенаправлення з України до Польщі й по всьому світу — щоб люди не втрачали доступ до лікування в момент найбільшої вразливості.

Запуск RADIAN Impact Report став не лише можливістю відзначити досягнуті результати, а й важливим нагадуванням: прогрес у регіоні залишається крихким, а стала відповідь на ВІЛ потребує подальших інвестицій у локальне лідерство, рівну підтримку, cross-border підходи та сервіси, які залишаються поруч із людьми, найбільш заторкнутими епідемією.

HelpNow HelpNowHUB ВІЛ

«Разом ми сила — і ніхто не має залишатися наодинці»: інтерв’ю з Анною Арябінською

Напередодні 17 травня — Дня пам’яті померлих від СНІДу та Міжнародного дня проти гомофобії, біфобії та трансфобії — ми говоримо з Анною Арябінською, президенткою Fundacja HelpNowHUB. Це розмова про безпеку, гідність, права ЛГБТIК+ людей і роботу, яка починається з довіри. І про те, чому протидія гомофобії, біфобії та трансфобії є частиною ширшої теми людської гідності, безпеки і рівного доступу до підтримки.

Fundacja HelpNowHUB працює з людьми у вразливих ситуаціях, зокрема з мігрантами, біженцями, представниками і представницями ключових спільнот, а також людьми, які потребують соціального, правового та гуманітарного супроводу. У цій теплій розмові — про роботу, партнерство, особистий досвід, виклики і надію.

Аню, для тебе HelpNowHUB — це не просто робота. Як ти сама розповідаєш про те, чим займаєшся?

Фундація HelpNowHUB — це, скоріше, і мій дім, і моя дитина, і родина, і безпека. Це все, у що можна вкладати себе. Тому я часто розповідаю про свою роботу як про своє захоплення, свою мету, своє натхнення, але водночас і про свій біль.

Бо я щодня стикаюся з проблемами спільноти, про які ми не завжди можемо голосно говорити. Мало людей живуть з відкритими обличчями — ця тема досі стигматизована. А якщо людина має додаткові вразливості — наприклад, є ЛГБТІК+ людиною, мігрантом чи мігранткою або має інші складні обставини, — тоді про такі речі часто небезпечно говорити офіційно чи публічно, якщо ти не в безпечному просторі.

Для мене це зараз дуже болюча тема і велика проблема саме для нашої фундації. Ми стикаємося з багатьма зверненнями щодо порушення прав — і з боку працедавців, і в питаннях легалізації. Найскладніше те, що людей зі спільноти дискримінують явно, але зібрати докази ми не завжди можемо. А іноді, щоб зберегти людину і її безпеку, ми змушені діяти дуже анонімно, такими шляхами, які не дозволяють ідентифікувати клієнта чи клієнтку.

Тому для мене це і робота, і життя, і натхнення, і дуже великий шлях для росту.

Фундація вже не перший рік працює в Польщі. Чи пам’ятаєш момент, коли особливо відчула: «Ми точно потрібні»?

Звичайно. Це завжди приходить через зворотний зв’язок. Коли я відкривала фундацію — і досі — я багато консультую людей сама, щодня стикаюся безпосередньо з нашими клієнтами і нашою спільнотою.

Найважливіше — це момент, коли ти дивишся людині в очі, коли вона тримає тебе за руку або просто пише: «Аня, крім тебе, у мене нікого немає». І я дуже чітко розумію, що це не фігура мови. Це не просто вислів. Це означає, що людині справді немає до кого звернутися в цій країні — навіть просто, щоб її вислухали в хвилину болю, плачу, проблеми або, навпаки, радості.

Мені дуже важливо, коли у свята — День матері, День соціального працівника, День психолога — пишуть не тільки друзі чи люди, які знають мене як експертку, а й клієнти. Іноді це люди, з якими ми стикнулися один-два рази в житті, але для них це залишилося важливим назавжди.

Коли люди пишуть: «Ти врятувала мені життя» або «твоя фраза тоді вдихнула в мене життя», — саме в цьому я відчуваю найбільшу потребу існування такого сервісу, як наш.

У нас можна отримати підтримку онлайн, можна телефоном почути живий голос.За кожною онлайн-консультацією стоїть жива людина. І ми цим дуже пишаємося.

Ми говоримо напередодні 17 травня — Міжнародного дня проти гомофобії, біфобії та трансфобії. Чому, на твою думку, про гомофобію важливо говорити не лише всередині ЛГБТІК+ спільноти?

Це дуже важлива тема. Гомофобія, трансфобія і біфобія — це не просто проблема окремої людини або окремої спільноти. Це загальне питання, яке стосується кожного: прав людини, людської гідності насамперед.

Якщо ми будемо говорити про це тільки в окремі дні й підсвічувати тему дуже точково, ми не матимемо того результату, до якого хочемо прийти. Ми не будемо жити у вільному суспільстві, якщо триматимемо ці теми «під килимом» і діставатимемо їх лише тоді, коли це потрібно.

Ти окремо говориш про освіту молоді. Чому це так важливо?

Для мене зараз дуже важливим стає питання освіти — особливо освіти молоді. У мене вдома ростуть підлітки, і я бачу, як сучасне покоління ідентифікує себе, шукає себе через власні ідентичності. Вони повертають погляд всередину себе і починають вивчати себе ще з дитинства.

Мені дуже прикро бачити матеріали, які є повністю фейковими і дезінформаційними: мовляв, з дітьми не можна про це говорити, бо вони можуть «заразитися» або «стати» лесбійками, геями чи ще кимось. Багато людей досі перебувають у помилковому уявленні, що ідентичність можна підхопити від іншої людини.

Насправді проблема в тому, що багато людей нашого покоління і старших поколінь просто не мали цієї інформації. Вони розуміли, що щось відбувається, але не знали — що саме, як про це говорити і як безпечно проявляти себе.

Для мене найважливіше, щоб діти росли з розумінням своїх прав і свобод. І з розумінням того, що мої права і свободи закінчуються там, де починаються права іншої людини.

Мені здається, це також шлях до профілактики булінгу в школах та освітньому середовищі. Чим більше буде спокійної, інформативної, безпечної інформації, яку доносять едуковані люди, тим більше позитивних змін ми побачимо в суспільстві — і зараз, і в майбутньому.

HelpNowHUB працює з мігрантами, біженцями, представниками і представницями ключових спільнот. Що особливо вразливого є в ситуації ЛГБТІК+ людей, які мають міграційний досвід?

Союзницею ЛГБТІК+ спільноти я була багато років ще в Україні. Я була дотична до цієї теми, скажімо, не зсередини, але могла бачити ситуацію ззовні. Зараз я стала безпосередньо дотичною до цієї теми, тому що мої діти представляють ЛГБТІК+ спільноту: вони розповіли мені про це вже на території Польщі.

І тоді у мене виникло дуже багато питань: наприклад, щодо зміни імені, законодавчих моментів, вступу або невступу до освітніх закладів, зміни документів — не просто імені, а саме документів.

Мігранти тут перебувають у значно складнішому становищі. Спочатку потрібно узгодити всі нюанси за законами своєї країни, громадянами якої ми є, тобто в Україні вирішити ці питання. А потім узгодити це з польською документацією і польським законодавством — змінювати документи тут або діяти на підставі судових рішень.

Це дуже складний шлях.

Які бар’єри для ЛГБТІК+ мігрантів і мігранток ти бачиш зараз у Польщі та Україні?

Польща зараз, мені здається, тільки на початку свого складного шляху: з адаптацією судових рішень Європейського суду, з трактуванням і транскрипцією цих рішень. Система обліку людей і даних у Польщі фактично ще не готова для відображення таких юридичних змін — наприклад, зміни статі або імені особи, яке вже було зареєстровано.

Зараз ми маємо тільки дві опції — жінка або чоловік. Для реєстрації шлюбу також маємо: жінка і чоловік. І всі ці поля — метричні та інші дані — мають спочатку зазнати системних змін. Лише після цього можна буде говорити про те, як саме мігранти стикаються з цими процедурами і як отримуватимуть послуги.

Наскільки я розумію, у Польщі цей процес розпочато: офіційні органи обіцяють, що протягом 2026 року вже можна буде вводити змінені дані в систему, зокрема формулювання на кшталт «особа 1» і «особа 2». Це рух до більш загальних можливостей, щоб не лише цисгендерні чоловіки і жінки могли коректно відображати себе в офіційних системах.

Друге важливе питання — доступ до медичних послуг і гормональної терапії: чи буде це за власні кошти, чи в межах NFZ, наприклад для мігрантів, ми сьогодні не знаємо. І тому діти, які зараз перебувають у підлітковому віці — коли, можливо, був би найкращий момент починати гормональну терапію, — фактично стоять на паузі. Ми не розуміємо, чи буде можливість, розпочавши терапію, продовжити її за місяць. І чи буде така можливість при переїзді до іншої країни або поверненні в Україну.

У мене дуже багато неоднозначних питань щодо законодавства. В Україні зараз також переписуються і цивільний, і кримінальний кодекси, і там є багато складних моментів. Якщо говорити дуже загально, проблема починається ще з підходу, закладеного в Конституції і далі відображеного в цивільному кодексі: шлюб — це волевиявлення жінки і чоловіка.

Мені здається, це шлях не до демократичних цінностей. І Україна як молода держава, і Польща, яка теж торує свій шлях у Європі, мають складний історичний бекграунд щодо цієї теми. І водночас в обох країнах є дуже сильний внутрішній спротив.

Треба далі працювати в цьому напрямку: робити кампанії, ходити «в народ», змінювати суспільну думку, розмовляти навіть з повними антагоністами цієї позиції. Ми бачимо, як болісно реагують націоналістичні рухи в Україні і в Польщі, які вкладають у поняття шлюбу, сім’ї та розвитку нації саме традиційні цінності.

Це дуже провокативна тема. Але найважливіше для мене — доступ до рівних можливостей, рівних прав і можливості захистити себе як людину і свою гідність у будь-якій точці світу. Саме до цього мені хотілося б прийти ще за своє життя.

Що б ти хотіла сказати представникам і представницям ЛГБТІК+ спільноти, яким зараз важко, самотньо або болісно?

По-перше, разом ми сила. Ми не самі, і ніхто не буде покинутий наодинці зі своїми скрутними думками або в тяжкому становищі, якщо звернеться до нашої фундації HelpNowHUB. Ми завжди готові протягнути руку підтримки і відкрити своє серце.

А найголовніше побажання для всіх — це безпека. Безпека у всіх сенсах цього слова: від особистої до глобальної. І щоб кожна людина, кожен представник і кожна представниця спільноти могли добитися правди, захистити або відстояти свої права законним способом. І щоб це відбувалося швидше, бо судові процеси бувають дуже довгими.

Ти згадала, що сама консультуєш людей. Чого тебе навчають клієнти?

Для мене кожний контакт — це досвід і зона росту. Я консультую з певних вузьких питань, але кожна людина — це особистість. Для мене це можливість зазирнути в інший всесвіт.

Тому клієнти — це моя зона росту, моє постійне навчання. Я взагалі дуже стимулюю всіх навчатися різними способами. Як дитина приходить у цей світ і починає вчитися з усього — просто споглядаючи, слухаючи, запитуючи, — я використовую цей метод досі. І мені він дуже пасує.

Якщо говорити про фундацію як про «твою дитинку»: чи є мрія, яку дуже хочеться реалізувати?

У нас дуже широкий спектр діяльності. Я не можу сказати, що щось зовсім проходить повз нас: ми беремо участь і в культурних проєктах, і в тестуванні, і в популяризації української культури, і в протидії дезінформації. Основна наша діяльність — це, звичайно, питання спільноти.

Але найбільше мені, мабуть, хотілося б результативних соціальних кампаній у медіа — таких, щоб ми могли одразу побачити і відчути результати.

У моєму інформаційному просторі багато інформації. Але коли я виходжу за межі своєї бульбашки, розумію, що її все одно замало. Не вистачає відкритої інформації. Мені не вистачає великої кількості людей, які відкрито живуть зі своїми статусами — чи це ВІЛ-статус, чи можливість спокійно говорити про свою бісексуальність, чи про порушення прав, які часто залишаються завуальованими.

У нас зараз стільки кричущих справ і моментів, коли права відкрито порушуються, а всі ніби кивають і кажуть: ну окей, це ж стосується ЛГБТ-спільноти, тут можна зробити «знижку». Виходить, що всі рівні, але в якихось моментах — не дуже.

Для мене це, скоріше, мрія. Реалізувати її одним проєктом складно. Мені хочеться зміни суспільної думки. Фактично — зміни всесвіту.

І на завершення — короткий бліц.

Солідарність — це…?

Партнерство і безпечна підтримка. Коли я чітко розумію, що поруч є плече, яке підтримає, якщо я впаду.

Безпека — це…?

Безпека — це дім. У мене одразу така асоціація. Це простір, безпечний простір.

Твоя суперсила в роботі…?

Я чітко знаю, що я креативна, швидко знаходжу вихід із кризових ситуацій — і я в цьому молодець. Ще я енерджайзер, який підтримує багатьох людей — і особисто, і загалом. І я точно знаю, що я лідерка, за якою піде спільнота і підуть люди.

Чого ти хочеш побажати спільноті…?

Підтримки. Фінансової підтримки. Бо у нас дуже класна спільнота, у нас прекрасні люди. Нам просто не вистачає матеріальних ресурсів, щоб змінювати цей світ на краще. Кожного дня.

17 травня — це не лише дата в календарі. Це нагадування про те, що безпека, права і гідність ЛГБТІК+ людей не можуть бути «окремою темою». Це частина спільної розмови про суспільство, у якому кожна людина має право бути собою, отримувати підтримку і не залишатися наодинці.

***

Публікацію підготовлено Fundacją HelpNow HUB в рамках проєкту «From heart to heart» у партнерстві з Fundacją Step by Step та Fundacją Res Humanae, за фінансової підтримки Elton John AIDS Foundation.

HelpNowHUB Польща