На AIDS 2026 обговорили, як зберегти безперервність ВІЛ-допомоги для мігрантів і біженців під час криз

27 липня під час AIDS 2026 у Ріо-де-Жанейро, на стенді “Українська стійкість”, відбулася дискусія “Розбудова мереж спільнот для сталої ВІЛ-допомоги мігрантам і біженцям”.

Захід відбувся в межах роботи Регіональної експертної групи з питань міграції та здоров’я в Євразії (REG). Дискусію модерували Даніель Кашницький та Марі Чохелі.

Головне питання зустрічі звучало максимально практично: як зробити так, щоб люди, які змушені переїжджати через війну, кризу, переслідування або економічну нестабільність, не втрачали доступ до ВІЛ-лікування, профілактики, інформації та підтримки?

Для людей, які живуть з ВІЛ або мають підвищену ймовірність набуття ВІЛ, міграція часто означає не лише зміну країни. Це нова система охорони здоров’я, інша мова, незрозумілі правила, документи, страх стигми, нестача грошей, втрата звичних контактів і ризик опинитися сам на сам із питаннями, від яких залежить здоров’я.

Саме тому безперервність ВІЛ-допомоги в умовах міграції не може будуватися лише навколо медичного закладу. Вона потребує мережі: людей, організацій, сервісів, консультантів, спільнот і зрозумілих маршрутів, які допомагають людині не загубитися між системами.

У дискусії взяла участь Юлія Голуб, координаторка HelpNow сервісу Фундації HelpNowHUB та IAS амбасадорка з питань профілактики ВІЛ. У своєму виступі вона говорила про досвід HelpNowHUB — ініціативи, яка виникла як екстрена відповідь на повномасштабну війну проти України, а згодом перетворилася на незалежну Фундацію для підтримки для людей у русі.

“Для людини в міграції ВІЛ-допомога — це не одна послуга в одному місці. Це маршрут: інформація, довіра, документи, направлення, мовна підтримка і подальший супровід. Якщо хоча б одна частина цього маршруту зникає, людина може випасти з лікування або профілактики”, — зазначила Юлія.

За її словами, війна лише зробила видимішим те, що існувало й раніше: системи охорони здоров’я часто залишаються фрагментованими, складними для навігації й не завжди готовими до потреб людей, які переміщуються між країнами.

Для українців, які через війну опинилися в інших країнах, питання доступу до ВІЛ-допомоги часто починається не з медичного протоколу, а з дуже простих і водночас складних питань: куди звернутися, чи визнають документи, як пояснити свій статус іншою мовою, чи буде конфіденційність, чи можна отримати терапію без осуду, чи є поруч хтось, хто допоможе пройти цей шлях.

Саме тут ключову роль відіграють спільноти.

“Мережі спільнот — це не додаток до системи. Для багатьох мігрантів і біженців це перший реальний шлях назад до допомоги. Людина часто не починає з лікаря чи державного сервісу. Вона починає з того, кому може довіряти”, — підкреслила Юлія.

Учасники дискусії наголошували, що стійкість ВІЛ-допомоги під час криз залежить не лише від наявності препаратів, а й від того, чи існують між країнами й організаціями живі механізми взаємодії. Це включає зрозуміле перенаправлення, доступну інформацію кількома мовами, підтримку рівних консультантів, сталі партнерства, гнучкі сервіси й участь спільнот у прийнятті рішень.

“Криза показала, що безперервність ВІЛ-допомоги тримається не лише на протоколах. Вона тримається на довірі між людьми, на спільнотах, які не відпускають людину в момент переїзду, і на організаціях спільнот, таких як HelpNowHUB, які дозволяють допомозі рухатися разом із людиною”, — сказала Юлія.

HelpNowHUB

«Після екстреного кесаревого мені довелося доводити, що я маю право на безкоштовне лікування»: історія Ганни

«Найважче було навіть не народити дитину. Найважче було після операції доводити державі, що я маю право на медичну допомогу», — розповідає Ганна (ім’я змінено).

Ганні 28 років. Вона переїхала до Польщі ще до повномасштабної війни, навчалася тут, добре володіє польською мовою та працювала у місцевій громадській організації. Коли дізналася про вагітність, життя мало змінитися лише в одному напрямку — вона готувалася стати мамою.

Проте невдовзі після повідомлення роботодавця про вагітність жінку звільнили.

Щоб не втратити право на безкоштовне медичне обслуговування, за рекомендацією консультантів вона стала на облік у Центрі зайнятості. Це дозволяло зберігати державне медичне страхування протягом вагітності.

«Я сумлінно виконувала всі вимоги. Регулярно приносила медичні довідки, повідомляла про перебіг вагітності, не пропускала зустрічей. У системі було видно й орієнтовну дату пологів, і всі документи від лікарів», — згадує Ганна.

Наприкінці вагітності ситуація змінилася.

За два тижні до очікуваної дати пологів лікарі госпіталізували жінку. Вона залишалася під постійним медичним наглядом, адже вагітність вимагала спостереження в умовах стаціонару.

Саме на цей період припала чергова обов’язкова зустріч у Центрі зайнятості.

Очевидно, приїхати туди вона фізично не могла.

«Я досі не можу зрозуміти логіку цієї системи. Працівники бачили мою справу, бачили термін вагітності, знали, що до пологів залишаються лічені дні. Хіба не очевидно, що жінка може вже перебувати в лікарні? У третьому триместрі це зовсім не рідкість», — говорить вона.

Через неявку Ганну автоматично зняли з обліку.

Разом із цим вона втратила і державне медичне страхування.

За кілька днів під час пологів виникли ускладнення. Спочатку лікарі планували природні пологи, однак ситуація стрімко змінилася, і довелося терміново проводити кесарів розтин.

Після народження дитини на жінку чекало нове потрясіння.

Через відсутність чинного страхування вона отримала рахунок за лікування, який включав вартість операції, анестезії та медикаментів.

«У той момент я думала не про гроші. Я щойно перенесла екстрену операцію, поруч було новонароджене немовля. І раптом виявилося, що тепер я маю доводити, що взагалі мала право народжувати безкоштовно».

Лікарня пішла назустріч і погодилася виписати маму з дитиною без негайної оплати, фактично довірившись її слову.

Але замість того, щоб відновлюватися після операції та доглядати за новонародженою дитиною, Ганна була змушена займатися адміністративними питаннями.

Їй довелося поновлювати свій статус у Центрі зайнятості, пояснювати причину відсутності, збирати документи та доводити, що вона не могла з’явитися через госпіталізацію.

«Після кесаревого розтину кожен рух дається непросто. Але замість відпочинку я ходила по державних установах, пояснювала очевидні речі й переживала, чи не доведеться оплачувати лікування самостійно».

Лише після цього, за підтримки команди Fundacja HelpNowHUB, ситуацію вдалося врегулювати, а питання з оплатою медичних послуг — остаточно вирішити.

Історія завершилася без фінансових втрат. Проте сама Ганна переконана: їй пощастило значно більше, ніж багатьом іншим українкам.

«Я знаю польську мову, добре розумію, як працює система, не боюся відстоювати свої права. Крім того, поруч була мама, яка могла залишитися з дитиною, поки я займалася документами. Але далеко не кожна жінка має таку підтримку».

За словами Ганни, саме тут проявляється одна з найсерйозніших прогалин системи. «Після пологів, особливо після екстреного кесаревого розтину, жінка має відновлюватися і бути поруч із дитиною. Вона не повинна доводити чиновникам, що справді перебувала в лікарні і тому не змогла прийти на зустріч. Система має захищати людей у таких ситуаціях, а не створювати для них додаткові бар’єри».

Публікацію підготовлено Fundacją HelpNow HUB в рамках проєкту «From heart to heart» у партнерстві з Fundacją Step by Step та Fundacją Res Humanae, за фінансової підтримки Elton John AIDS Foundation.

HelpNowHUB Польща

«Головне — знати, до кого звернутись»: історія Дмитра

«Коли переїжджаєш до нового міста, навіть звичні речі можуть перетворитися на проблему. Для мене найважливішим було не допустити перерви в лікуванні», — розповідає Дмитро (ім’я змінено).

Дмитро живе з ВІЛ і отримує антиретровірусну терапію. Крім того, він перебуває на замісній підтримувальній терапії. Після переїзду до Києва з іншого українського міста перед ним постало питання, яке знайоме багатьом людям у подібній ситуації: де продовжити лікування і як швидко знайти необхідних фахівців.«Я не знав, куди саме звертатися. У мене були всі медичні документи та виписки, але не було розуміння, з чого почати і які заклади займаються такими питаннями в Києві», — говорить Дмитро.Під час одного з медичних візитів лікарка, яка вже раніше рекомендувала сервіс іншим пацієнтам, порадила звернутися до сервісу HelpNow. «Вона сказала, що там допоможуть зорієнтуватися і підкажуть контакти. Я залишив запит і дуже швидко отримав відповідь».Команда сервісу оперативно надала Дмитру актуальну інформацію щодо медичних закладів, де він може продовжити як антиретровірусну терапію, так і замісне підтримувальне лікування, а також пояснила подальші кроки. «Усі необхідні виписки в мене вже були на руках, тому тепер я займаюся оформленням і постановкою на облік. Найважливіше — я вже знаю, куди звертатися і що робити далі», — ділиться він.Для Дмитра ця консультація стала не просто відповіддю на запитання, а можливістю швидко відновити відчуття впевненості після переїзду. «Іноді достатньо, щоб хтось просто підказав правильний напрямок. Це економить час, нерви і допомагає не переривати лікування. Дуже дякую команді HelpNowHUB за оперативну допомогу та підтримку».

***

Публікацію підготовлено Fundacją HelpNow HUB в рамках проєкту «From heart to heart» у партнерстві з Fundacją Step by Step та Fundacją Res Humanae, за фінансової підтримки Elton John AIDS Foundation.

HelpNow АРТ Україна

«Я вижила, щоб розповідати іншим: вихід є». Історія Лесі з Німеччини

«Коли мені поставили діагноз, мені здавалося, що життя закінчилося. А сьогодні я хочу, щоб люди знали: навіть після найважчих випробувань можна жити, мріяти і будувати нове життя», — говорить клієнтка Леся.

Її історія почалася задовго до повномасштабної війни. Після важкого розлучення Леся почала серйозно хворіти. Постійна температура, висипання, слабкість. Лікар порадив пройти тестування на ВІЛ. «Я навіть не уявляла, що це може стосуватися мене. Коли отримала результат, просто не розуміла, що робити далі. Я була повністю спустошена емоційно».

У 2019 році вона стала на облік у Київському міському центрі СНІДу (5-та лікарня) та одразу розпочала антиретровірусну терапію.

Саме тоді поруч з’явилися люди, які буквально врятували її.

«Мене не залишили саму. Психологиня Тетяна, громадські організації – такі як «Киянка», люди, які вже пройшли цей шлях, підтримували мене кожного дня. Якби не вони, не знаю, чи впоралася б».

Але найважчі випробування були ще попереду. Через пізнє виявлення ВІЛ імунітет практично перестав працювати. У Лесі розвинувся туберкульоз, який уразив не лише легені, а й головний мозок.

«Коли мене госпіталізували, лікарі казали, що шансів майже немає. У якийсь момент у мене залишилося лише чотири клітини CD4. Я втратила пам’ять і після лікування буквально заново вчилася писати. Але я вижила».

Півтора року лікування, десятки таблеток щодня, ін’єкції, тривала реабілітація — усе це вона змогла пройти завдяки дисципліні та підтримці людей поруч.

«Я завжди кажу: терапія рятує життя. Але не менш важливо, щоб поруч були ті, хто не дасть опустити руки».

22 травня 2023 року Леся була змушена залишити Україну.

До Львова вона дісталася завдяки волонтерській ініціативі «Прихисток», яка допомагала українцям евакуюватися та знаходити безпечний транспорт до країн Європи. Звідти вона вирушила до Німеччини.

«Було страшно. Ти залишаєш усе своє життя позаду і не знаєш, що буде завтра».

На щастя, терапія була з нею. Перед від’їздом Леся попередила своїх лікарів в Україні, отримала запас препаратів, а згодом українська клініка допомогла підготувати всю необхідну медичну документацію для німецьких лікарів.

«Це дуже полегшило мою постановку на облік. Я всім раджу: якщо є можливість — обов’язково візьміть свої медичні документи або попросіть лікаря зробити офіційний витяг».

У Штутгарті Леся знайшла клініку, де спеціалізуються на лікуванні людей, які живуть з ВІЛ. «Коли я прийшла вперше, мене насамперед запитали лише одне: “У вас ще є терапія?”. Вони одразу думали про те, щоб лікування не перервалося».

Лікарі уважно вивчили її історію хвороби, запросили документи з України, змінили схему лікування та почали регулярно контролювати результати. «Я вперше відчула, що лікарі щиро радіють моїм успіхам. Коли вірусне навантаження стало невизначуваним, моя лікарка раділа разом зі мною. Таке ставлення дуже підтримує».

Крім того, Леся зверталася до AIDS-Hilfe Stuttgart, де також отримала інформаційну підтримку та допомогу. «Мене прийняли дуже тепло. Я зрозуміла, що не одна. Це дуже важливо, коли ти тільки починаєш життя в новій країні».

Попри успішне продовження терапії, адаптація виявилася непростою. Перші місяці Леся жила у тимчасових центрах розміщення, проходила мовні курси, шукала роботу та намагалася освоїти нову систему життя. «Я думала, що впораюся сама. Але одного дня зрозуміла, що більше не можу. Постійний стрес, хвилювання за маму, нова країна, інша мова — усе це накопичувалося».

Вона пережила важку депресію. «Я не хотіла виходити з дому. Мені здавалося, що це просто втома. Лише згодом зрозуміла, що це була справжня депресія». Пошук психотерапевта у Німеччині виявився складним — чекати доводилося місяцями.Лише після тривалих пошуків Леся знайшла фахівця, розпочала лікування та прийом антидепресантів. «Я хочу сказати іншим людям: не бійтеся звертатися по психологічну допомогу. Антидепресанти — це такі самі ліки, як препарати від підвищеного тиску. Якщо вони потрібні — не треба цього соромитися».

Сьогодні Леся живе у власній орендованій квартирі в Штутгарті. Вона працює у сфері догляду за літніми людьми, продовжує вивчати німецьку мову, займається спортом і багато подорожує країною.

«Я дуже хотіла довести насамперед собі, що життя не закінчилося. Тепер я працюю, знайомлюся з людьми, вчуся, відкриваю для себе Німеччину».

Вона також охоче допомагає іншим українцям, які тільки приїжджають до Штутгарта, ділиться контактами лікарів, перекладачів, клінік і громадських організацій. «Якщо я можу комусь допомогти хоча б порадою — значить, усе, через що я пройшла, було недаремно».

«Не бійтеся просити про допомогу. Не втрачайте віру в себе, навіть якщо зараз здається, що нічого не виходить. Вивчайте мову, подорожуйте, знайомтеся з людьми, шукайте те, що приносить радість. І пам’ятайте: найтемніший період життя теж закінчується. Я знаю це точно, бо сама через нього пройшла».

***

Публікацію підготовлено Fundacją HelpNow HUB в рамках проєкту «From heart to heart» у партнерстві з Fundacją Step by Step та Fundacją Res Humanae, за фінансової підтримки Elton John AIDS Foundation.

АРТ ВІЛ Німеччина

«Ми просто хочемо бути собою»: історія Ніки з Запоріжжя

«Мене завжди вчили бути як усі. Добре вчитися, не сперечатися, не привертати до себе зайвої уваги. Закінчити школу, отримати диплом, знайти роботу, створити сім’ю. Усе мало бути правильно», — розповідає Ніка (ім’я змінено).

З Нікою ми поговорили під час Baltic Pride, який цього року проходив у країнах Балтії на початку червня. Сьогодні вона живе в Таллінні разом зі своєю партнеркою. Але її історія почалася далеко звідси — у Запоріжжі.

«У мене була звичайна робітнича сім’я. Батьки багато працювали, хотіли для мене стабільного майбутнього. Я була відмінницею, старанною дитиною. Мене хвалили за успіхи в навчанні, і я намагалася виправдовувати очікування».

Водночас ще в підлітковому віці Ніка почала розуміти, що її почуття відрізняються від того, про що говорили однокласниці.

«У старших класах до нас перевели дівчину з іншої школи. Ми швидко подружилися. У нас було багато спільних інтересів, ми могли годинами розмовляти. І поступово я зрозуміла, що відчуваю до неї щось більше, ніж дружбу».

Але сказати про це вона не наважилася. «Тоді мені здавалося, що це неможливо. Я дуже боялася. Боялася осуду, насмішок, втратити її. Тому мовчала».

Через рік дівчина знову змінила школу, переїхала в інший район міста. Спілкування стало рідшим, а згодом майже припинилося. «Мені було дуже боляче. Але я вирішила просто зосередитися на навчанні. Попереду був університет, нове життя, нові цілі».

І саме там доля подарувала їй другий шанс. «Одного дня я зайшла на лекцію. У нас було кілька потоків студентів. І раптом бачу її. Ту саму дівчину. Уявіть моє здивування — ми вступили до одного університету». Цього разу Ніка вирішила не мовчати. «У якийсь момент я наважилася сказати їй про свої почуття. Я досі пам’ятаю той день. Мені здавалося, що серце вискочить із грудей. Але мене не відштовхнули. Не висміяли. Не сказали, що зі мною щось не так. Виявилося, що мої почуття взаємні».

Так почалася їхня історія. Разом вони закінчили університет, будували плани на майбутнє і мріяли переїхати до Києва.

«Ми хотіли почати самостійне життя, знайти роботу, жити разом. Але потім почалася повномасштабна війна».

Війна змінила багато планів. Проте були й інші причини, які вплинули на рішення залишити країну.

«Моя мама прийняла той факт, що поруч зі мною — кохана людина, а не “просто подруга”. Для мене це було дуже важливо. Але батьки моєї партнерки не змогли цього прийняти. Це стало великим випробуванням для нас обох».Згодом пара переїхала до Естонії.

Сьогодні Ніка говорить про своє життя в Таллінні спокійно, але в її словах відчувається те, чого їй так довго бракувало — відчуття безпеки.

«Тут ми можемо бути собою. Це звучить дуже просто, але насправді означає багато. Ми можемо триматися за руки на вулиці, не озираючись навколо. Можемо разом ходити на заходи, на Pride, не приховуючи, що ми пара».

Для Ніки рівність — це не політичне гасло, а частина щоденного життя.

«Люди часто думають, що питання прав ЛГБТІК+ спільноти — це щось абстрактне. Насправді це про дуже прості речі. Про можливість не брехати про себе. Не вигадувати історії. Не боятися сказати, кого ти любиш».

Попри все, Україна залишається для неї домом.

«Чи хочемо ми повернутися? Так, звичайно. Там наші друзі, рідні, наше місто, наша історія. Але мені б дуже хотілося повернутися в країну, де наше право бути родиною буде захищене не лише словами, а й законом».

Сьогодні Ніка і її партнерка продовжують будувати життя в Естонії. Вони працюють, підтримують одна одну і мріють про майбутнє, у якому не доведеться обирати між домом і можливістю бути собою.

«Ми не просимо нічого особливого. Ми просто хочемо жити, любити і будувати своє життя так само вільно, як і всі інші».

***

Публікацію підготовлено Fundacją HelpNow HUB в рамках проєкту «From heart to heart» у партнерстві з Fundacją Step by Step та Fundacją Res Humanae, за фінансової підтримки Elton John AIDS Foundation.

HelpNow Естонія ЛГБТІК+ Україна

HelpNowHUB представила досвід підтримки українців на високорівневому заході RADIAN у Женеві

21 травня 2026 року в Женеві, у межах заходів Всесвітньої асамблеї охорони здоров’я, відбувся високорівневий захід «Шляхи стійкості: історії, що змінюють відповідь на ВІЛ у Східній Європі та Центральній Азії»(“Journeys of Resilience: Stories shaping the HIV response in Eastern Europe and Central Asia”), організований Gilead Sciences та Elton John AIDS Foundation.

Захід був присвячений запуску RADIAN Impact Report — звіту, що підсумовує п’ять років роботи партнерства RADIAN у Східній Європі та Центральній Азії. Зустріч об’єднала представників глобальної охорони здоров’я, донорів, політиків, лідерів громадянського суспільства, партнерські організації та changemakers, чия робота допомагає змінювати підходи до профілактики, лікування й підтримки людей, яких торкнувся ВІЛ.

RADIAN з 2019 року підтримує локальні рішення, спрямовані на подолання бар’єрів до ВІЛ-сервісів, посилення ролі спільнот і сталі зміни в системах охорони здоров’я. Згідно з представленим Impact Report, за перші п’ять років за підтримки RADIAN майже 350 000 людей у регіоні отримали доступ до ВІЛ-пов’язаних послуг, понад 188 000 людей пройшли тестування на ВІЛ, а понад 37 000 людей, які живуть з ВІЛ, розпочали або відновили антиретровірусну терапію.

Серед запрошених RADIAN Changemakers була Юлія Голуб, координаторка сервісу HelpNow у HelpNowHUB Foundation Poland. У своєму виступі вона представила досвід HelpNowHUB Foundation та партнерів — Step by Step Foundation і Res Humanae Foundation — у підтримці українців, вимушено переміщених через війну, зокрема людей, які живуть з ВІЛ, та представників ключових спільнот.

Особливу увагу було приділено тому, що для людей, які перетинають кордони в умовах війни, безперервність лікування й доступу до допомоги не є чимось автоматичним. Вона залежить від довіри, безпечної навігації, зрозумілої інформації, рівної підтримки та партнерств, здатних швидко реагувати на реальні потреби людей.

«Для мене велика честь бути частиною цієї події та говорити від імені HelpNowHUB Foundation і наших партнерів. Наша робота почалася як екстрена відповідь на війну, але сьогодні це вже не лише про кризову допомогу. Це про сталий, community-led шлях назад до лікування, безпеки, довіри й надії. RADIAN допоміг зробити цю роботу не лише можливою в момент надзвичайної ситуації, а й більш сталою в часі — посиливши підтримку людей, які надто часто залишаються невидимими для формальних систем», — зазначила Юлія.

У своєму виступі Юлія підкреслила, що HelpNowHUB Foundation була заснована українськими жінками в міграції з ключових спільнот після початку повномасштабної війни. Робота організації виросла із сервісу HelpNow, створеного Альянсом громадського здоров’я як екстрена відповідь у перші місяці війни, коли тисячі українців були змушені заново вибудовувати доступ до безпеки, інформації та ВІЛ-сервісів за межами країни.

Від початку проєкту за підтримки RADIAN HelpNowHUB і партнери відповіли на 2 807 запитів від більш ніж 850 людей, посилили рівну навігацію та вибудували безпечніші маршрути перенаправлення з України до Польщі й по всьому світу — щоб люди не втрачали доступ до лікування в момент найбільшої вразливості.

Запуск RADIAN Impact Report став не лише можливістю відзначити досягнуті результати, а й важливим нагадуванням: прогрес у регіоні залишається крихким, а стала відповідь на ВІЛ потребує подальших інвестицій у локальне лідерство, рівну підтримку, cross-border підходи та сервіси, які залишаються поруч із людьми, найбільш заторкнутими епідемією.

HelpNow HelpNowHUB ВІЛ

«Разом ми сила — і ніхто не має залишатися наодинці»: інтерв’ю з Анною Арябінською

Напередодні 17 травня — Дня пам’яті померлих від СНІДу та Міжнародного дня проти гомофобії, біфобії та трансфобії — ми говоримо з Анною Арябінською, президенткою Fundacja HelpNowHUB. Це розмова про безпеку, гідність, права ЛГБТIК+ людей і роботу, яка починається з довіри. І про те, чому протидія гомофобії, біфобії та трансфобії є частиною ширшої теми людської гідності, безпеки і рівного доступу до підтримки.

Fundacja HelpNowHUB працює з людьми у вразливих ситуаціях, зокрема з мігрантами, біженцями, представниками і представницями ключових спільнот, а також людьми, які потребують соціального, правового та гуманітарного супроводу. У цій теплій розмові — про роботу, партнерство, особистий досвід, виклики і надію.

Аню, для тебе HelpNowHUB — це не просто робота. Як ти сама розповідаєш про те, чим займаєшся?

Фундація HelpNowHUB — це, скоріше, і мій дім, і моя дитина, і родина, і безпека. Це все, у що можна вкладати себе. Тому я часто розповідаю про свою роботу як про своє захоплення, свою мету, своє натхнення, але водночас і про свій біль.

Бо я щодня стикаюся з проблемами спільноти, про які ми не завжди можемо голосно говорити. Мало людей живуть з відкритими обличчями — ця тема досі стигматизована. А якщо людина має додаткові вразливості — наприклад, є ЛГБТІК+ людиною, мігрантом чи мігранткою або має інші складні обставини, — тоді про такі речі часто небезпечно говорити офіційно чи публічно, якщо ти не в безпечному просторі.

Для мене це зараз дуже болюча тема і велика проблема саме для нашої фундації. Ми стикаємося з багатьма зверненнями щодо порушення прав — і з боку працедавців, і в питаннях легалізації. Найскладніше те, що людей зі спільноти дискримінують явно, але зібрати докази ми не завжди можемо. А іноді, щоб зберегти людину і її безпеку, ми змушені діяти дуже анонімно, такими шляхами, які не дозволяють ідентифікувати клієнта чи клієнтку.

Тому для мене це і робота, і життя, і натхнення, і дуже великий шлях для росту.

Фундація вже не перший рік працює в Польщі. Чи пам’ятаєш момент, коли особливо відчула: «Ми точно потрібні»?

Звичайно. Це завжди приходить через зворотний зв’язок. Коли я відкривала фундацію — і досі — я багато консультую людей сама, щодня стикаюся безпосередньо з нашими клієнтами і нашою спільнотою.

Найважливіше — це момент, коли ти дивишся людині в очі, коли вона тримає тебе за руку або просто пише: «Аня, крім тебе, у мене нікого немає». І я дуже чітко розумію, що це не фігура мови. Це не просто вислів. Це означає, що людині справді немає до кого звернутися в цій країні — навіть просто, щоб її вислухали в хвилину болю, плачу, проблеми або, навпаки, радості.

Мені дуже важливо, коли у свята — День матері, День соціального працівника, День психолога — пишуть не тільки друзі чи люди, які знають мене як експертку, а й клієнти. Іноді це люди, з якими ми стикнулися один-два рази в житті, але для них це залишилося важливим назавжди.

Коли люди пишуть: «Ти врятувала мені життя» або «твоя фраза тоді вдихнула в мене життя», — саме в цьому я відчуваю найбільшу потребу існування такого сервісу, як наш.

У нас можна отримати підтримку онлайн, можна телефоном почути живий голос.За кожною онлайн-консультацією стоїть жива людина. І ми цим дуже пишаємося.

Ми говоримо напередодні 17 травня — Міжнародного дня проти гомофобії, біфобії та трансфобії. Чому, на твою думку, про гомофобію важливо говорити не лише всередині ЛГБТІК+ спільноти?

Це дуже важлива тема. Гомофобія, трансфобія і біфобія — це не просто проблема окремої людини або окремої спільноти. Це загальне питання, яке стосується кожного: прав людини, людської гідності насамперед.

Якщо ми будемо говорити про це тільки в окремі дні й підсвічувати тему дуже точково, ми не матимемо того результату, до якого хочемо прийти. Ми не будемо жити у вільному суспільстві, якщо триматимемо ці теми «під килимом» і діставатимемо їх лише тоді, коли це потрібно.

Ти окремо говориш про освіту молоді. Чому це так важливо?

Для мене зараз дуже важливим стає питання освіти — особливо освіти молоді. У мене вдома ростуть підлітки, і я бачу, як сучасне покоління ідентифікує себе, шукає себе через власні ідентичності. Вони повертають погляд всередину себе і починають вивчати себе ще з дитинства.

Мені дуже прикро бачити матеріали, які є повністю фейковими і дезінформаційними: мовляв, з дітьми не можна про це говорити, бо вони можуть «заразитися» або «стати» лесбійками, геями чи ще кимось. Багато людей досі перебувають у помилковому уявленні, що ідентичність можна підхопити від іншої людини.

Насправді проблема в тому, що багато людей нашого покоління і старших поколінь просто не мали цієї інформації. Вони розуміли, що щось відбувається, але не знали — що саме, як про це говорити і як безпечно проявляти себе.

Для мене найважливіше, щоб діти росли з розумінням своїх прав і свобод. І з розумінням того, що мої права і свободи закінчуються там, де починаються права іншої людини.

Мені здається, це також шлях до профілактики булінгу в школах та освітньому середовищі. Чим більше буде спокійної, інформативної, безпечної інформації, яку доносять едуковані люди, тим більше позитивних змін ми побачимо в суспільстві — і зараз, і в майбутньому.

HelpNowHUB працює з мігрантами, біженцями, представниками і представницями ключових спільнот. Що особливо вразливого є в ситуації ЛГБТІК+ людей, які мають міграційний досвід?

Союзницею ЛГБТІК+ спільноти я була багато років ще в Україні. Я була дотична до цієї теми, скажімо, не зсередини, але могла бачити ситуацію ззовні. Зараз я стала безпосередньо дотичною до цієї теми, тому що мої діти представляють ЛГБТІК+ спільноту: вони розповіли мені про це вже на території Польщі.

І тоді у мене виникло дуже багато питань: наприклад, щодо зміни імені, законодавчих моментів, вступу або невступу до освітніх закладів, зміни документів — не просто імені, а саме документів.

Мігранти тут перебувають у значно складнішому становищі. Спочатку потрібно узгодити всі нюанси за законами своєї країни, громадянами якої ми є, тобто в Україні вирішити ці питання. А потім узгодити це з польською документацією і польським законодавством — змінювати документи тут або діяти на підставі судових рішень.

Це дуже складний шлях.

Які бар’єри для ЛГБТІК+ мігрантів і мігранток ти бачиш зараз у Польщі та Україні?

Польща зараз, мені здається, тільки на початку свого складного шляху: з адаптацією судових рішень Європейського суду, з трактуванням і транскрипцією цих рішень. Система обліку людей і даних у Польщі фактично ще не готова для відображення таких юридичних змін — наприклад, зміни статі або імені особи, яке вже було зареєстровано.

Зараз ми маємо тільки дві опції — жінка або чоловік. Для реєстрації шлюбу також маємо: жінка і чоловік. І всі ці поля — метричні та інші дані — мають спочатку зазнати системних змін. Лише після цього можна буде говорити про те, як саме мігранти стикаються з цими процедурами і як отримуватимуть послуги.

Наскільки я розумію, у Польщі цей процес розпочато: офіційні органи обіцяють, що протягом 2026 року вже можна буде вводити змінені дані в систему, зокрема формулювання на кшталт «особа 1» і «особа 2». Це рух до більш загальних можливостей, щоб не лише цисгендерні чоловіки і жінки могли коректно відображати себе в офіційних системах.

Друге важливе питання — доступ до медичних послуг і гормональної терапії: чи буде це за власні кошти, чи в межах NFZ, наприклад для мігрантів, ми сьогодні не знаємо. І тому діти, які зараз перебувають у підлітковому віці — коли, можливо, був би найкращий момент починати гормональну терапію, — фактично стоять на паузі. Ми не розуміємо, чи буде можливість, розпочавши терапію, продовжити її за місяць. І чи буде така можливість при переїзді до іншої країни або поверненні в Україну.

У мене дуже багато неоднозначних питань щодо законодавства. В Україні зараз також переписуються і цивільний, і кримінальний кодекси, і там є багато складних моментів. Якщо говорити дуже загально, проблема починається ще з підходу, закладеного в Конституції і далі відображеного в цивільному кодексі: шлюб — це волевиявлення жінки і чоловіка.

Мені здається, це шлях не до демократичних цінностей. І Україна як молода держава, і Польща, яка теж торує свій шлях у Європі, мають складний історичний бекграунд щодо цієї теми. І водночас в обох країнах є дуже сильний внутрішній спротив.

Треба далі працювати в цьому напрямку: робити кампанії, ходити «в народ», змінювати суспільну думку, розмовляти навіть з повними антагоністами цієї позиції. Ми бачимо, як болісно реагують націоналістичні рухи в Україні і в Польщі, які вкладають у поняття шлюбу, сім’ї та розвитку нації саме традиційні цінності.

Це дуже провокативна тема. Але найважливіше для мене — доступ до рівних можливостей, рівних прав і можливості захистити себе як людину і свою гідність у будь-якій точці світу. Саме до цього мені хотілося б прийти ще за своє життя.

Що б ти хотіла сказати представникам і представницям ЛГБТІК+ спільноти, яким зараз важко, самотньо або болісно?

По-перше, разом ми сила. Ми не самі, і ніхто не буде покинутий наодинці зі своїми скрутними думками або в тяжкому становищі, якщо звернеться до нашої фундації HelpNowHUB. Ми завжди готові протягнути руку підтримки і відкрити своє серце.

А найголовніше побажання для всіх — це безпека. Безпека у всіх сенсах цього слова: від особистої до глобальної. І щоб кожна людина, кожен представник і кожна представниця спільноти могли добитися правди, захистити або відстояти свої права законним способом. І щоб це відбувалося швидше, бо судові процеси бувають дуже довгими.

Ти згадала, що сама консультуєш людей. Чого тебе навчають клієнти?

Для мене кожний контакт — це досвід і зона росту. Я консультую з певних вузьких питань, але кожна людина — це особистість. Для мене це можливість зазирнути в інший всесвіт.

Тому клієнти — це моя зона росту, моє постійне навчання. Я взагалі дуже стимулюю всіх навчатися різними способами. Як дитина приходить у цей світ і починає вчитися з усього — просто споглядаючи, слухаючи, запитуючи, — я використовую цей метод досі. І мені він дуже пасує.

Якщо говорити про фундацію як про «твою дитинку»: чи є мрія, яку дуже хочеться реалізувати?

У нас дуже широкий спектр діяльності. Я не можу сказати, що щось зовсім проходить повз нас: ми беремо участь і в культурних проєктах, і в тестуванні, і в популяризації української культури, і в протидії дезінформації. Основна наша діяльність — це, звичайно, питання спільноти.

Але найбільше мені, мабуть, хотілося б результативних соціальних кампаній у медіа — таких, щоб ми могли одразу побачити і відчути результати.

У моєму інформаційному просторі багато інформації. Але коли я виходжу за межі своєї бульбашки, розумію, що її все одно замало. Не вистачає відкритої інформації. Мені не вистачає великої кількості людей, які відкрито живуть зі своїми статусами — чи це ВІЛ-статус, чи можливість спокійно говорити про свою бісексуальність, чи про порушення прав, які часто залишаються завуальованими.

У нас зараз стільки кричущих справ і моментів, коли права відкрито порушуються, а всі ніби кивають і кажуть: ну окей, це ж стосується ЛГБТ-спільноти, тут можна зробити «знижку». Виходить, що всі рівні, але в якихось моментах — не дуже.

Для мене це, скоріше, мрія. Реалізувати її одним проєктом складно. Мені хочеться зміни суспільної думки. Фактично — зміни всесвіту.

І на завершення — короткий бліц.

Солідарність — це…?

Партнерство і безпечна підтримка. Коли я чітко розумію, що поруч є плече, яке підтримає, якщо я впаду.

Безпека — це…?

Безпека — це дім. У мене одразу така асоціація. Це простір, безпечний простір.

Твоя суперсила в роботі…?

Я чітко знаю, що я креативна, швидко знаходжу вихід із кризових ситуацій — і я в цьому молодець. Ще я енерджайзер, який підтримує багатьох людей — і особисто, і загалом. І я точно знаю, що я лідерка, за якою піде спільнота і підуть люди.

Чого ти хочеш побажати спільноті…?

Підтримки. Фінансової підтримки. Бо у нас дуже класна спільнота, у нас прекрасні люди. Нам просто не вистачає матеріальних ресурсів, щоб змінювати цей світ на краще. Кожного дня.

17 травня — це не лише дата в календарі. Це нагадування про те, що безпека, права і гідність ЛГБТІК+ людей не можуть бути «окремою темою». Це частина спільної розмови про суспільство, у якому кожна людина має право бути собою, отримувати підтримку і не залишатися наодинці.

***

Публікацію підготовлено Fundacją HelpNow HUB в рамках проєкту «From heart to heart» у партнерстві з Fundacją Step by Step та Fundacją Res Humanae, за фінансової підтримки Elton John AIDS Foundation.

HelpNowHUB Польща

Коли ситуація складна, підтримка особливо важлива: історія Аліни

Аліна (ім’я змінено) — жінка, яка живе з ВІЛ, має польську групу інвалідності та зараз перебуває у дуже вразливому стані. Вона потребувала планової операції із заміни тазостегнового суглоба — втручання, яке могло б суттєво змінити її якість життя і, можливо, допомогти знову стати на ноги.

Однак на початку 2026 року Аліні повідомили, що операцію наразі провести не можуть. Її перенесли на невизначений термін із поясненням: “спробуємо через пів року”. Фактично це означало відмову, адже через проблеми зі статусом UKR медична система не підтверджувала її доступ до необхідного страхування.

Стан Аліни складний: вона майже не пересувається самостійно, потребує постійного догляду, а значну частину турботи про неї взяли на себе діти. Окрім ВІЛ, вона також проходила контроль після туберкульозу, регулярно потребувала візитів до лікарів, аналізів та отримання життєво необхідних ліків.

До певного моменту спеціальний осередок, де перебуває Аліна, допомагав із транспортуванням до медичних закладів. Її возили спеціальним транспортом на прийоми, зокрема до інфекціоніста та на контрольну діагностику. Але одного дня, коли жінка чекала на заплановану поїздку, транспорт так і не приїхав.

«Мені сказали, що поїздку скасували, бо мій статус UKR не відображається як медичне страхування. Я просто не розуміла, що робити далі», — розповідає Аліна.

Проблеми виникли і з іншими ліками. Раніше сімейний лікар виписував їй рецепти з рефундацією, тож препарати коштували значно дешевше. Але згодом рецепт оформили вже на повну вартість. Для родини, яка й так перебуває у складних обставинах, це стало ще одним серйозним фінансовим навантаженням.

У цій ситуації Аліна звернулася до Fundacja HelpNowHUB.

Команда Фундації не відмовляється від складних кейсів — навпаки, саме в таких ситуаціях підтримка є найбільш необхідною. Консультантка проаналізувала обставини, пояснила можливі кроки та порадила доньці Аліни звернутися до MOPS з усіма документами, щоб подати заяву як малозабезпечена особа з інвалідністю. Це може відкрити шлях до підключення державного медичного страхування і, відповідно, до відновлення доступу до лікування, транспортування та необхідних медичних послуг.

«Я вже була у відчаї, бо це не одна проблема, а цілий ланцюг: операція, транспорт, терапія, рецепти. Але коли мені пояснили, що ще можна зробити, з’явилося відчуття, що ми не зовсім самі», — ділиться Аліна.

Наразі ситуація залишається невирішеною. У жінки ще є запас антиретровірусної терапії приблизно на місяць, а донька має можливість цього разу самостійно отримати ліки без присутності матері на прийомі. Але в подальшому питання медичного страхування потребує термінового вирішення.

Ця історія ще не має фінальної крапки. Вона триває — з документами, зверненнями, пошуком рішень і очікуванням відповіді від системи. Але для Fundacja HelpNowHUB важливо бути поруч не лише тоді, коли допомога проста і швидка. Важливо залишатися поруч і тоді, коли ситуація складна, болюча і потребує наполегливості.

«Ми дуже вдячні, що нас не відштовхнули, хоча ситуація непроста. Для нас важливо знати, що є команда, яка не боїться таких випадків і допомагає шукати вихід», — каже Аліна.

Іноді підтримка — це не миттєве рішення. Іноді це шлях, який потрібно пройти крок за кроком. Але саме з цього починається можливість повернути людині доступ до лікування, гідності та надії.

***

Публікацію підготовлено Fundacją HelpNow HUB в рамках проєкту «From heart to heart» у партнерстві з Fundacją Step by Step та Fundacją Res Humanae, за фінансової підтримки Elton John AIDS Foundation.

HelpNowHUB АРТ Польща

Операція, на яку не можна було чекати: історія Олександра з Кракова

Ця історія — про те, як своєчасна підтримка, правильне перенаправлення і наполегливість можуть мати вирішальне значення. І про те, що навіть у складній системі важливо, щоб поруч був хтось, хто допоможе не зупинитися після першої відмови.

Олександр (ім’я змінено) живе у Кракові. Він – людина, яка живе з ВІЛ, має польську групу інвалідності та давно потребував термінової операції із заміни суглоба. Відкладати її було небезпечно: з кожним місяцем біль посилювався, рухатися ставало дедалі важче, а лікарі попереджали, що затягування може суттєво погіршити результат лікування. Існував ризик, що з часом операція вже не дасть очікуваного ефекту, а якість життя погіршиться настільки, що чоловік може втратити можливість самостійно ходити.

На початку року, ще до 5 березня, Олександр дізнався, що не може скористатися запланованою операцією: медична система не визнавала його статус UKR як підставу для необхідного медичного страхування. Для людини, яка вже мала визначену інвалідність і гостру потребу в лікуванні, це означало не просто бюрократичну перешкоду, а реальну загрозу здоров’ю. «Коли мені сказали, що я не зможу зробити операцію через свій статус, це було відчуття повної безвиході. Я розумів: якщо зараз нічого не змінити, далі може бути вже пізно», — розповідає Олександр.

Саме тоді чоловік звернувся до Fundacja HelpNowHUB. Консультантка оцінила ситуацію і почала шукати можливі шляхи вирішення. Спершу йому порадили звернутися до служби зайнятості, однак там чоловік отримав відмову. Наступним кроком стала рекомендація подати звернення до MOPS як особі з низьким доходом, яка має інвалідність. У таких випадках людина може претендувати не лише на соціальну підтримку, а й на підключення державного медичного страхування. Олександр пішов туди сам, але йому знову відмовили.

«Після другої відмови руки просто опускалися. Здавалося, що система закрита і ніхто не хоче навіть розібратися в моїй ситуації», — каже він.

Попри це, історія не зупинилася на черговому “ні”. Завдяки підтримці та порадам Fundacja HelpNowHUB чоловік продовжив шукати рішення. У цей період йому також допоміг небайдужий поляк, який пояснив, що така відмова не була обґрунтованою, і погодився піти з ним до установи повторно. Під час цього повторного звернення питання вдалося зрушити з місця.

У результаті Олександр отримав державне медичне страхування, яке дало можливість провести операцію на одній нозі. Зараз він проходить реабілітацію. Попереду — наступний етап лікування: через кілька місяців має відбутися операція на іншій нозі. Чоловік хвилюється, чи буде чинним державне страхування на момент другої операції. Але тепер знає, що не сам у цій боротьбі.

«Для мене це було не просто про документи чи формальності. Це був шанс знову нормально рухатися, жити без постійного страху, що завтра я вже не встану на ноги. Я дуже вдячний за підтримку і за те, що ваша команда не залишила мене самого з цією проблемою». 

***

Публікацію підготовлено Fundacją HelpNow HUB в рамках проєкту «From heart to heart» у партнерстві з Fundacją Step by Step та Fundacją Res Humanae, за фінансової підтримки Elton John AIDS Foundation.

HelpNowHUB ВІЛ Польща

Понад 50 організацій закликали польську владу гарантувати доступ українських біженців до медичної допомоги

Після змін у польському законодавстві, які набрали чинності 5 березня 2026 року, частина українських біженців втратила доступ до соціальних виплат, що фактично забезпечували їм медичне страхування. Така ситуація вже сьогодні викликає серйозне занепокоєння, адже йдеться про доступ до лікування для людей, які цього найбільше потребують.

Саме тому Fundacja HelpNowHUB разом із понад 50 громадськими та експертними організаціями підписали спільне звернення до польської влади із закликом терміново відреагувати на проблему.

Мета звернення проста й водночас критично важлива: забезпечити людям безперервний доступ до медичної допомоги, яка для багатьох є буквально питанням життя.

На практиці наслідки законодавчих змін означають, що літні люди, люди з інвалідністю, а також особи з тяжкими захворюваннями фактично опинилися поза системою державної медицини — без належного захисту та без гарантії продовження лікування.

Організації та медичні працівники вже отримують численні звернення від людей, які втратили страхування просто під час проходження лікування. Це означає ризик переривання онкологічної терапії, втрату доступу до діалізу та інших життєво необхідних медичних процедур. У таких випадках йдеться не про комфорт, а про виживання.

Така ситуація суперечить базовим правам людини. Держава має обов’язок забезпечити доступ до медичної допомоги, особливо для тих, хто перебуває у найбільш вразливому становищі.

У своєму зверненні організації закликають польську владу до конкретних рішень:

  • повернути можливість отримувати постійну соціальну допомогу людям, які не можуть працювати;
  • гарантувати медичне страхування незалежно від наявності соціальних виплат;
  • створити перехідні механізми, щоб люди не втрачали лікування посеред процесу.

Від початку повномасштабної війни Польща стала важливою опорою для українців, які були змушені залишити свої домівки. Саме тому сьогодні особливо важливо зберегти цей рівень підтримки — передусім для тих, хто є найбільш вразливим.

Якщо вам не байдуже, поділіться й підпишіть це звернення – https://www.naszademokracja.pl/petitions/apel-w-sprawie-dramatycznej-sytuacji-uchodzcow-z-ukrainy-po-5-marca-2026-r.

Разом ми можемо привернути увагу до проблеми й допомогти змінити ситуацію.

Польща