Категорія: Новини

«Підтримка — це друзі, фахівці й люди, які пройшли цей шлях»: інтерв’ю з Олегом Зайцевим, представником HelpNowHUB у Кракові

Коли ми говоримо про вимушену міграцію, часто звучить слово “адаптація”. Але за ним — дуже конкретні речі: світло, інтернет, робота, безпека, можливість залишатися корисним і тримати зв’язок з Україною. Олег Зайцев — представник HelpNow HUB у Кракові, двічі внутрішньо переміщена особа, яка пройшла шлях від Луганська до Київщини, а згодом — до Польщі. Він багато років працює в соціальній сфері й ВІЛ-сервісі, а сьогодні допомагає українській спільноті за кордоном орієнтуватися в системах підтримки й не залишатися сам на сам із бар’єрами.

Ми поговорили з Олегом про два переселення, вибір Кракова, роботу під час блекаутів, бар’єри для мігрантів у Польщі та про те, що найважливіше для людини, яка щойно дізналася про ВІЛ-статус.

— Олеже, розкажіть, будь ласка, коротко: звідки ви, як опинилися в Польщі, коли і чому саме Краків?

— По-перше, я двічі вже ВПО. Я родом із Луганська, тож це моє друге переселення.

У Польщу я приїхав наприкінці 2022 року — під час перших великих блекаутів в Україні. Я жив під Києвом і працював на українські контракти. Коли у нас зникало світло, то разом із ним зникали мобільний зв’язок та інтернет — фактично все. А ще приватний будинок: якщо немає світла, то немає й опалення, води, каналізації. Потрібно було працювати, і це стало ключовим фактором переїзду.

Чому Краків? Бо це найближче велике місто до України. Мені часто потрібно було їздити у відрядження в Україну, а у 2022-му сполучення ще не було таким налагодженим. Варшава — далеченько, а Краків логістично був найкращим рішенням.

— Ви згадали, що двічі ВПО. Як відбувалося перше внутрішнє переміщення?

— Це було поступово. Я ще у 2013 році почав їздити, придивлятися, шукати роботу в Києві. А вже у 2014-му, коли все стало очевидним, рішення закріпилося: я буду жити на підконтрольній Україні території. Тоді й відбувся остаточний переїзд до Києва.

Саме в той період я почав працювати у ВІЛ-сервісі.

— А до цього у вас уже був досвід у громадському секторі?

— Так. Перший досвід у неурядових організаціях був ще у 2004 році — це була Луганська обласна дитяча громадська організація. Потім був інший великий пласт — понад 10 років я працював у дитячих таборах, а шість років — у школі.

— На якій посаді?

— Педагог-організатор. Зараз би сказали — івент-менеджер. (усміхається)

— Коли ви переїхали до Кракова, як проходила адаптація? Що стало неочікуваним?

— Переїзд був із відчуттям “тимчасовості”. Ми домовилися з власницею житла на пів року — і весь цей час жилося з думкою: “завтра збираємо речі і їдемо додому”. Через це не вчилася мова, не будувалося довге планування — наче ти тут не по-справжньому, а “на паузі”.

— Ви тоді ще працювали в БО «100% Життя»?

— Так, продовжував. Але в червні 2024 року закінчився один проєкт. Потім був ще інший — пов’язаний із забезпеченням та видачею наборів у закладах охорони здоров’я та інтернатних закладах. Він завершився 31 березня 2025 року.

Після цього була пауза, а зараз у мене є кілька проєктів в Україні — і гуманітарних, і соціальних. Паралельно розвиваю роботу тут, у Польщі.

— У вас був період, коли ви багато їздили між Польщею та Україною?

— Так, у межах одного з проєктів моїм завданням було їздити й перевіряти пункти видачі: як зберігається допомога, як розповсюджується. За пів року я відвідав близько десяти областей — від Сум до Волині.

Формат був виснажливий: 28 днів в Україні — потім повертаєшся до Польщі — і знову 28 днів в Україні. Спочатку нормально, а потім ловиш себе на думці: прокинувся — і не розумієш, де ти.

— Ви давно в соціальній сфері. Чому саме робота з ключовими групами і ВІЛ-сервіс?

— У 2014 році мені так випадково запропонували спробувати себе у ВІЛ-сервісі. Я починав як соціальний працівник у ком’юніті-центрі в Києві. Потім це розвивалося: навчання, нові задачі, різні ролі. Був проміжок, коли працював не в ВІЛ-сервісі, але в НУО — і згодом повернувся вже у центральний офіс «100% Життя».

Мені подобається, що це широка сфера: тут і розвиток, і адвокація, і ком’юніті, і багато різних напрямів. Плюс — це завжди люди, спілкування, нові контакти. А зараз, коли нас розкидало по світу, це відчуття мережі й взаємопідтримки особливо цінне.

— З вашого досвіду: з якими бар’єрами найчастіше стикаються мігранти в Польщі? І як їх долати?

— У Польщі ключові бар’єри — мова та законодавство. Моя порада проста: шукати організації, які в темі й можуть підказати правильно. В Польщі таких організацій справді багато, і що важливо — інформацію про тестування на ВІЛ можна побачити навіть українською в транспорті, є оголошення, дубляж. Тобто “точки входу” існують, важливо ними користуватися.

Якщо говорити про внутрішнє переміщення в Україні, то один із перших викликів — знайти інфекціоніста/інфекціоністку у місті, куди приїхала людина. Плюс — доступ до препаратів і розуміння, де що є, бо ситуація змінюється і “відслідковувати” це непросто.

— А що б ви порадили людині, яка щойно дізналася про ВІЛ-статус? Як пройти етап прийняття?

— По-перше, важливо пам’ятати: кожна людина реагує по-різному. Але моя базова рекомендація — звернутися до психолога/психологині. І друге — знайти групи взаємодопомоги, спільноту “рівний-рівному”. Навіть якщо немає психолога, живі люди, які з цим живуть, — це дуже велика підтримка.

Також важливо мати поруч “своїх” — друзів, близьких, родичів, які не знецінюють і не лякаються. Без підтримки проживати це значно важче.

— Ви піднімаєте тему стигматизації й упереджень. З чим стикаються українці в Польщі?

— Інколи боляче чути наратив, що нібито “українці привезли епідемію”. Це гірко, бо насправді дуже багато залежить від тестування: якщо тестування мало — то й виявлення мало. Це працює всюди.

Є ще один момент: у Польщі тестування не завжди пропонують автоматично — інколи треба наполягати й просити. А без цього проблема “невидима”, і тоді легко народжуються міфи та звинувачення.

— Які у вас професійні та особисті плани на найближчий рік?

— Професійно хочу глибше розібратися, як працює система охорони здоров’я в Польщі, як працює сектор, фундації, як відрізняються правила й процеси. Хочу розуміти систему краще — щоб якісніше консультувати.

Особисто — хочеться більше стабільності й більш чіткого “вкорінення” тут. Бо зараз багато змішаного середовища, різні спільноти, багато процесів накладаються. А мені хочеться бути ефективним у новій ролі: як консультантові, як представникові HelpNow HUB у Кракові.

***

Публікацію підготовлено в рамках проєкту «From heart to heart» у партнерстві з Step by Step Fundacja, за фінансової підтримки Elton John AIDS Foundation.

«Я хочу, щоб люди знали: з ВІЛ можна жити повноцінно»: інтерв’ю з Анастасією — волонтеркою HelpNow HUB і регіональною представницею у Чехії

Війна змусила багатьох українок і українців почати життя з нуля — у нових країнах, містах і ролях. Анастасія — волонтерка команди HelpNow HUB та регіональна представниця у Чехії. Вона живе в Празі разом із сином і чесно говорить про досвід вимушеного переїзду, адаптації, пошуку опори та про те, про що часто мовчать — життя з ВІЛ, самостигму й потребу в сучасній інформації та підтримці.

— Анастасіє, розкажіть трохи про себе. Звідки ви, як давно в Чехії, де живете зараз?

— Ми з України, з Донецької області. Зараз я живу в Празі з дитиною. До Чехії приїхали влітку 2022 року. Перші місяці були дуже непрості — і морально, і побутово. Я знала лише трохи англійську, було страшно, дитина після обстрілів стала дуже тривожною, сильно боялася залишатися без мене.

Спочатку нас направили в гуртожиток у маленькому промисловому місті — умови були складні та неможливі для життя з дитиною. Потім ми переїжджали ще раз, шукали варіанти самі, бо безкоштовне житло чекати довго, а ціни — високі. Зрештою ми переїхали до Праги, де я знайшла житло з кращими умовами проживання та нарешті садок для сина. В малих та промислових містах це проблема.

— Яким був ваш шлях адаптації: робота, дитина, побут?

— Спочатку я пішла вчити чеську мову, та паралельно зʼявилася перша робота — це прибирання у готелі. Часто брала сина з собою, бо він не міг залишатися без мене — був сильний страх, прив’язаність, тривога. Після курсів чеської я так і не змогла знайти роботу за спеціальністю, тому вирішила, що так довго не витримаю — ні фізично, ні психологічно. Згодом назбирала гроші й пішла вчитися на майстриню манікюру/педикюру. Пропрацювала у салоні 2 роки. І тут все почало руйнуватися. З чоловіком розірвали шлюб на відстані, у дитини був булінг у школі, на роботі також було важко працювати з ранку до майже ночі, 5-6 днів на тиждень, і син був часто з нянею. І тут настав момент глибокої переоцінки цінностей. Вирішила починати все з початку.

— Ви багато говорите про відповідальність і внутрішні зміни. Що стало поворотною точкою?

— Війна дуже швидко ставить усе на свої місця. Ілюзії руйнуються миттєво. Ти розумієш, що речі — не головне. Найважливіше — життя і здоров’я. У мене був період, коли здоров’я дуже «просіло», я буквально втрачала свідомість, було виснаження. І тоді я чітко вирішила: я більше не хочу жити в постійному режимі гонки та боротьби.

Я почала багато вчитися: книжки, психологія, курси, саморозвиток. І прийшла до думки, що хочу пов’язати своє життя з допомогою людям — бо я знаю, як це, коли тобі страшно, соромно, боляче, і немає кому нормально пояснити та підтримати, тяжко відкритися. Але світ нас не почує, якщо ми будемо мовчати.

— Ви відкрито піднімаєте тему ВІЛ — і стигми навколо неї. Чому для вас це важливо?

— Бо це досі табуйована тема. Дуже багато людей бояться говорити. Вони ховаються, відчувають сором, думають, що їх зненавидять, що всі відвернуться. А це дуже руйнує зсередини.

Коли я дізналася про свій статус, мені траплялися не дуже емпатичні спеціалісти — я не відчувала підтримки, не було довіри. Був досвід, коли до мене ставилися так, ніби я небезпечна: дистанція, рукавички, багато масок — і ти виходиш звідти з відчуттям, що ти «не така», чи брудна.

Тому я хочу бути тією людиною, яка може сказати іншій: “Ти не один/одна. З тобою все буде добре. Головне — не лишатися на самоті, не мовчати, коли треба порада або відповідь, й не робити небезпечних помилок. Рішення є завжди!»

— Ви згадували, що мали досвід, коли перестали приймати терапію. Чому вирішили про це говорити?

— Бо я знаю, чим це може закінчитися. У певний період я повірила людям, які заперечують лікування та існування взагалі, і перестала приймати терапію. Через деякий час я почала дуже сильно хворіти, одна хвороба за іншою. Я потрапила до лікарні, показники були дуже погані. І тільки тоді я повернулася до терапії й дуже поступово відновлювалася.

Мені важливо сказати це вголос не для “драми”, а щоб попередити і хтось інший не повторив цей досвід. Особливо, якщо в людини є діти й близькі, які від неї залежать. Знаю особисто багато людей, з дуже схожим шляхом. Я можу не знати “як правильно”, але точно можу сказати: отак — не робіть. Бо я це прожила на собі»

— Як у Чехії загалом ставляться до людей, які живуть з ВІЛ? Є різниця порівняно з досвідом в Україні?

— Для мене — різниця величезна. Спочатку я теж боялася йти до лікаря в Празі, бо думала, що буде так само, як раніше. Але тут я побачила інший підхід: ВІЛ сприймають як хронічний стан, з яким людина живе за умови лікування, наприклад, такий як цукровий діабет. Я дуже вдячна своїй лікарці-інфекціоністці — вона емпатична, професійна, і я відчуваю повагу.

І ще важливо: тут більше говорять про сучасні знання пацієнтам, яких багатьом дорослим людям бракує. Бо часто ми живемо з уявленнями та інформацією “зі школи”, які давно застаріли — і звідси усі проблеми, страхи та стигма.

— Якої підтримки найбільше потребують українці, які приїжджають до Чехії (зокрема люди, які живуть з ВІЛ)?

— Перше — чітка навігація, куди звертатися. Не в кожному місті є інфекціоніст. У маленьких містах може не бути потрібних спеціалістів, і людям доводиться їздити до Праги. Якщо терапія закінчується швидко — це критично. Дуже важливо, щоб люди ще на старті знали: у якому місті вони точно отримають лікаря і терапію.

Друге — житло. Це болюче питання для всіх, але особливо для вразливих груп. У Празі є чеська організація, яка допомагає людям, які живуть з ВІЛ/СНІДом, зокрема з тимчасовим прихистком і соціальними питаннями — Česká společnost AIDS pomoc. Важливо, що це не «назавжди», але як старт — може дуже допомогти.

Третє — психологічна підтримка й робота з самостигмою. Багато хто приїжджає вже з травматичним досвідом — і від війни, і від ставлення людей. Але тут реально знайти й безкоштовних психологів, і курси мови, і програми від центрів зайнятості. Головне — не мовчати й не замикатися.

— Що б ви сказали людині, яка зараз боїться звернутися по допомогу або соромиться свого статусу?

— Я б сказала: не зупиняйся. Якщо тобі відмовили — це не означає, що ти “не такий” або щось не заслуговуєш. Це означає, що ти постукав не в ті двері. Буде інша людина, інша організація, інший спеціаліст. Потрібно йти маленькими кроками кожен день, але не забувати аналізувати та рефлексувати. Прислухатися до сигналів тіла, воно ніколи не бреше.

І ще: не зациклюйся на негативі. Так, він є. Але коли ти щодня навмисно помічаєш хоча б одну хорошу річ, і в оточуючих людях і в обставинах — ти поступово будуєш собі своє майбутнє в правильному напрямку. Коли ми змінюємо себе на краще, світ довкола починає притягувати подібне.

— І наостанок: новий рік, нові плани. Про що мрієте найбільше?

— Хочу бути щасливою. Хочу усвідомлених, дорослих стосунків, сім’ї. Я багато переосмислила про свою відповідальність у стосунках — і хочу партнерства, та взаєморозуміння, де двоє людей “працюють удвох”.

А ще — хочу професійно зростати. Планую навчання на соціальну працівницю, мрію стати психологинею і соціальною діячкою. Мені важливо не просто волонтерити, а системно допомагати людям — і тим, хто живе з ВІЛ, і тим, хто просто переживає складний період і потребує опори. Хочу доносити сучасні знання, щоб страхів та стигми було менше, а поваги та розуміння — більше.

***

Публікацію підготовлено в рамках проєкту «From heart to heart» у партнерстві з Step by Step Fundacja, за фінансової підтримки Elton John AIDS Foundation.

HelpNow ВІЛ Чехія

«Коли ти допомагаєш — ти живеш»: інтерв’ю з Інною Негодою про підтримку українських жінок у Німеччині та подолання невидимого насильства

У рамках своєї роботи ми говоримо з людьми, які щодня працюють із вразливими групами, підтримують жінок і дітей, допомагають долати наслідки дискримінації й пережитих травм. Наша співрозмовниця — психологиня, правозахисниця й тренерка антидискримінаційних програм Інна Негода. З 2009 року вона працює в громадському секторі, понад десять років була пов’язана з БО «100% ЖИТТЯ» (Київський регіон) — своїм основним місцем роботи; була регіональною представницею «ВОЛНа» (Всеукраїнське об’єднання людей із наркозалежністю) та співпрацювала з БО «Free Zone», роками займалася адвокацією та проєктами для людей у місцях позбавлення волі, а від початку повномасштабної війни живе та працює в Німеччині, де підтримує українську спільноту — від жінок до підлітків.

Повномасштабна війна застала її на восьмому місяці вагітності. З двома дітьми вона виїхала з Києва з думкою народити в безпеці, розраховувала повернутися швидко — але все склалося інакше. У невеликому містечку Швармштедт (Schwarmstedt) під Ганновером, де Інна зупинилась, вона помітила, що українці перебувають у повній дезорієнтації: люди губилися в бюрократії, не знали мови, не мали де зустрітися. «Побачила, що українці просто “тиняються” на вулицях. Немає де зібратись, немає з ким порадитись. Повний хаос». Вона вирішила діяти: знайшла партнерів, написала невеликий проєкт і відкрила в Швармштедт український клуб «Offene Herzen». «Ми з чоловіком поїхали в міграційну службу, взяли бланки й попросили показати, як усе заповнювати. Сказали: ми будемо допомагати людям». Так клуб став місцем зустрічей, взаємопідтримки та інтеграції для дорослих і дітей. До сьогодні він працює вже понад два з половиною роки.

Паралельно Інна почала працювати тренеркою в Ukrainischen Verein in Niedersachsen e. V, у Ганновері. За рік її тренінги з дискримінації та булінгу відвідали майже 500 українок. Серед проблем, із якими вони приходять, найчастіше — психологічне й моральне насильство. «Мобінг тут дуже поширений — і серед дорослих, і серед підлітків. Часто — не від німців, а від інших мігрантських груп».

Ситуації підлітків болять їй найбільше. Вона розповідає історію дівчинки, яка перестала виходити з дому: «Вона боялася ходити вулицею. І це був уже страх не конкретних хлопців, а страх усіх людей. Здавалося, що всі дивляться, всі стежать». Поліція в тому випадку не допомогла — але психологічна підтримка, робота з травмою і час дали свій результат: «Ми це пережили й переросли».

Коли мова заходить про те, чому жінки бояться звертатися по допомогу у випадках насильства чи дискримінації, Інна називає три головні причини: незнання мови, нерозуміння законів і втрачену віру в те, що хтось допоможе. «99% людей не планували виїжджати. Вони травмовані. У них немає віри, що щось можна довести, що хтось за них заступиться». Деякі жінки вже мали досвід відмов у поліції — і це формує стійкий страх будь-яких інституцій.

Інна завжди відповідає однаково: «Щоб сказати “я нічого не доб’юся”, треба хоча б спробувати. Якщо кожна буде мовчати — нічого не зміниться». Але додає: перш ніж іти у довгі бюрократичні процеси, потрібно відновити внутрішні сили. «Людині іноді спочатку потрібна психологічна підтримка. Бо писати заяви, вчити закони, телефонувати, ходити по інстанціях — це дуже ресурсно».

За її спостереженнями, серед українок зараз багато випадків розлучень, і жінки залишаються самі з дітьми. Це створює додаткове навантаження, ізоляцію та ризики. Паралельно Інна працює з дорослими групами підтримки в Ганновері — і з підлітками та дорослими, які пережили важкі події. «Я працюю з людьми, які пережили складні або травматичні події й сьогодні шукають спосіб повернути собі внутрішню стійкість, ресурсність і довіру до життя», — пояснює вона. «Коли я в русі — я живу. Коли зупиняюсь — мені погано», — додає Інна. Її рятує робота, навчання, спільнота та підтримка чоловіка. «Коли ти бачиш, що комусь потрібна твоя допомога… це дуже мотивує».

В кінці нашої розмови ми спитали, чи не боїться вона вигорання. На це Інна відповіла фразою, яка влучно окреслює її життєву позицію: «Чим більше я займаюсь, тим мені простіше».

Надзвичайно важливо чути такі історії — не про драматичні випадки фізичного насилля, а про щоденні, тихі форми неприйняття, ізоляції, булінгу, про те, як вони впливають на жінок і дітей, які пережили війну та вимушений переїзд. І водночас — про силу спільноти, про важливість знати свої права та про те, що підтримка існує навіть там, де її найменше очікуєш.

Інна каже: «Якщо у вас є хоч трохи сил — спробуйте звернутися по допомогу. Це може врятувати не лише ваше життя, а й чиєсь інше». І ці слова підсумовують головне: у боротьбі з будь-яким видом насильства перший крок — не мовчати.

***

Публікацію підготовлено в рамках проєкту «From heart to heart» у партнерстві з Zjednoczenie Pozytywni w Tęczy та Step by Step Fundacja, за фінансової підтримки Elton John AIDS Foundation.

Німеччина

Вийти з темряви: історія Маргарити

Маргарита (ім’я змінено) – 36-річна українка, яка нині живе у невеликому містечку в Словаччині разом із маленькою донькою. Коли вони виїжджали з України, Маргарита була певна, що найстрашніше вже позаду. Та справжній страх довго мешкав не за кордоном, а в її власному домі.

Протягом кількох років Маргарита жила у стосунках, де психологічний тиск і контроль стали буденністю. Вона звикла до того, що її слова перекручують, почуття знецінюють, а будь-який крок може викликати вибух емоцій у партнера. «Я довго думала, що якщо мовчатиму й старатимусь більше, усе налагодиться», — каже вона.

Згодом до психологічного тиску додалася фізична агресія. Маргарита все ще мовчала – заради дитини, заради ілюзії стабільності, заради надії, яка з кожним днем танула. Переїзд за кордон через війну став для неї несподіваною можливістю подивитися на своє життя збоку. «Не дивлячись на весь біль та тугу за рідним домом, тут я вперше відчула, що маю право на спокій. На вибір. На себе», –згадує вона.

У місцевому центрі підтримки біженців й біженок Маргариті порадили звернутися до психологині. Уже після першої зустрічі вона зрозуміла, як багато болю та провини носила в собі роками. «Вона сказала мені: “Те, що з вами сталося, не ваша провина”. Я почула це – і нарешті повірила», – розповідає жінка.

Юристка-волонтерка допомогла їй із документами та пояснила всі юридичні можливості. Ця підтримка стала для Маргарити ключовою. «У той момент я відчула, що не сама. Що є люди, які готові стати поруч», – каже вона.

Маргарита прийняла важливе рішення – піти зі стосунків, які руйнували її життя. Сьогодні вона разом із донькою живе у світлому, тихому житлі, де вперше за довгий час панує відчуття безпеки. Вони створили власні нові ритуали, жінка продовжує консультації з психологинею й з кожною сесією повертає собі сили, внутрішню опору й віру в майбутнє.

«Я обрала свободу. І тепер навчаю доньку, що жінка має право на повагу та безпеку – завжди», –говорить Маргарита. «Насильство ніколи не є провиною жертви, і кожна людина має право на життя без страху!»

***

Насилля Словаччина

Сила професійної підтримки: історія жінки, яка живе з ВІЛ

Період, коли Ліна (ім’я змінено) дізналася про свій ВІЛ статус, став одним із найважчих у її житті. Страх, розгубленість та відчуття повної невизначеності не давали спокою. Вона довго шукала підтримку, яка допомогла б упоратися з емоційним напруженням і прийняти нову реальність. Так, жінка вийшла на команду консультанток Фундації HelpNowHUB, які й надали їй контакт психологині.

З перших зустрічей Ліна відчула, що поруч людина, яка не лише вислухає, а й по-справжньому зрозуміє. Фахівчиня допомогла розібратися зі страхами, позбутися сорому та знову відчути внутрішню опору. Ліна неодноразово повторювала, наскільки важливою стала для неї ця підтримка: “Хочу від щирого серця подякувати психологині за розуміння, підтримку та неймовірну працю зі мною! Правда кажуть — є люди, які вміють світити! Тепло і радість, яка зараз зʼявилась у мені, я буду й надалі підтримувати.”

Саме завдяки цій роботі Ліна відчула спокій і силу продовжувати жити повноцінно та впевнено. Вона знову побачила світло в собі — світло, яке тепер хоче пронести далі.

***

Публікацію підготовлено в рамках проєкту «From heart to heart» у партнерстві з Zjednoczenie Pozytywni w Tęczyта Step by Step Fundacja, за фінансової підтримки Elton John AIDS Foundation.

ВІЛ Польща

Так, як відчуваєш: історія Олени про силу арттерапії

«Коли ми чуємо “арттерапія”, виникає перша думка, що це лише забавки для дітей. Я не виключення — на початку мала сильний скепсис», — згадує клієнтка Олена (ім’я змінено), що ділиться своїм досвідом роботи з психологинею Мариною.

Вона зізнається, що погодилась на онлайн-сесії радше з цікавості, ніж із віри в результат. Але вже після кількох зустрічей зрозуміла, що навіть дистанційно цей метод має потужний вплив. «У процесі на власних результатах переконалась — таки дієвий підхід», — каже вона.

Раніше Олена майже нічого не знала про арттерапію. «Ми мало чули про цей напрямок, бо лише з 1940 року він став офіційною стратегією зцілення психічних захворювань через ефективний вплив на добробут також дорослої людини», — пояснює вона. Це стало для неї важливим відкриттям: арттерапія — не просто “малювання для релаксу”, а повноцінний психотерапевтичний метод.

Онлайн-зустрічі з Мариною виявились для неї глибшим процесом, ніж вона очікувала. «Взаємодія з Мариною була не про намалювати малюнок, зробити колаж тощо, а глибокий процес концентрації на своїх почуттях та уяві», — розповідає Олена. Виявилось, що навіть через екран можна створити атмосферу довіри й відкритості, у якій народжуються справжні зміни.

«Вона змінила мій стереотип щодо того, як правильно творити. Так, як відчуваєш», — посміхається Олена. Саме це, за її словами, допомогло зняти напругу, дозволити собі бути щирою і прийняти власні емоції без критики.

Олена з вдячністю згадує і команду, яка допомогла знайти “свого” фахівця і отримати досвід, що став не просто онлайн-зустрічами, а шляхом до глибшого розуміння себе — через мистецтво, кольори, уяву й довіру: «Вдячна команді Фундації HelpNowHUB за те, що познайомили мене із майстринею, яка так гнучко працювала з моїм запитом».

***

Публікацію підготовлено в рамках проєкту «From heart to heart» у партнерстві з Zjednoczenie Pozytywni w Tęczyта Step by Step Fundacja, за фінансової підтримки Elton John AIDS Foundation.

HelpNow Польща

На межі: історія підтримки у Словаччині

Андрій (ім’я змінено) переїхав до Словаччини кілька місяців тому. З собою він привіз запас АРТ із України — сподівався, що згодом зможе організувати постачання через знайомих або під час поїздок додому. Але час минув швидше, ніж він очікував: препаратів залишилося буквально на тиждень-два.

Розгублений і занепокоєний, Андрій звернувся по допомогу до сервісу HelpNow. Він не знав, як у чужій країні отримати лікування, куди звернутися і чи взагалі його приймуть. Консультанти сервісу надали йому детальну інформацію — куди звернутися, де підкажуть найближчий центр, що приймає пацієнтів-мігрантів, а також як поводитися під час першого візиту.

Зараз Андрій чекає на призначення прийому лікаря, щоб отримати лікування вже у новій країні перебування. Консультанти HelpNow залишаються з ним на зв’язку та готові підтримати його у будь-який момент, якщо знову виникне потреба.

***

Публікацію підготовлено в рамках проєкту «From heart to heart» у партнерстві з Zjednoczenie Pozytywni w Tęczyта Step by Step Fundacja, за фінансової підтримки Elton John AIDS Foundation.

АРТ Словаччина

Питання життя: чому тестування на ВІЛ залишається проблемою в Польщі та Центральній і Східній Європі

Тест на ВІЛ — це не просто медична процедура. Це момент істини, який може змінити життя, врятувати здоров’я, захистити інших. Але в Польщі та загалом у регіоні Центральної та Східної Європи ця істина часто приходить надто пізно. І це — не статистична випадковість, а наслідок страху, стигми та недостатньої уваги з боку держави й суспільства.

У Польщі ситуація з ВІЛ за останні два роки різко загострилася. За даними Національного інституту громадського здоров’я, у 2023 році було зареєстровано 2 876 нових випадків ВІЛ — рекордну кількість за всю історію спостережень. Для порівняння, у 2021 році їх було трохи більше ніж 1 400. Зростання за два роки — майже вдвічі. Особливо тривожить те, що дедалі частіше вірус виявляють у людей, які жили з ним уже тривалий час, але не знали про це. Лише у 2023 році 165 осіб отримали діагноз СНІД одночасно з виявленням ВІЛ — на 50 % більше, ніж роком раніше. Водночас лише близько 10 % дорослого населення Польщі коли-небудь проходили тестування на ВІЛ.

Понад дві третини нових випадків припадають на чоловіків, найчастіше віком від 30 до 39 років. Однак частка жінок зростає — близько 21 % нових діагнозів у 2023 році. І ця проблема не є унікальною для Польщі. За даними Всесвітньої організації охорони здоров’я та Європейського центру профілактики й контролю захворювань, у 2023 році в Європейському регіоні було зареєстровано 113 000 нових випадків ВІЛ, і 52 % із них було виявлено занадто пізно — вже на стадії серйозного ослаблення імунної системи. У країнах Центральної та Східної Європи цей показник ще вищий, особливо серед гетеросексуальних чоловіків та людей старше 40 років. Близько 17 % усіх людей із ВІЛ у регіоні не знають про свій статус.

Пізня діагностика означає не лише гірші прогнози, але й підвищений ризик смертності. Дослідження показують, що серед пацієнтів із запізнілим діагнозом смертність становить 37,8 %, тоді як серед тих, у кого вірус виявили на ранній стадії, — лише 13,3 %. Але за цими цифрами стоїть не лише медицина. Це історії страху, стигми, соціальної ізоляції та недовіри до лікарів.

«Ми бачимо, що страх дізнатися правду досі сильніший за бажання захистити себе та близьких», — говорить Анна Арябінська, директорка Fundacja HelpNowHUB. — «Наш проєкт „Ми різні — ми рівні!“ створює безпечний простір для тих, хто боїться осуду. Ми кажемо: тест — це не вирок. Це шанс на життя».

Проєкт «Ми різні — ми рівні!», який реалізує Fundacja HelpNowHUB за підтримки AIDS Healthcare Foundation і AHF Poland, спрямований на підтримку людей у вразливому становищі: мігрантів і мігранток, людей з інвалідністю, представників і представниць ЛГБТІК+ спільноти. Команда проєкту організовує безкоштовне та анонімне тестування на ВІЛ, гепатит C і сифіліс у польських містах — від Варшави й Білостока до Бидгоща. Окрім медичних послуг, проєкт надає психологічну, юридичну та соціальну допомогу, навчає, як звертатися по лікування та долати бар’єри у сфері охорони здоров’я.

Детальний графік можна отримати за телефонами: +48 786 640 460 або +48 575 023 612
або звернувшись через соціальні мережі Fundacja HelpNow HUB.

Анна Арябінська підкреслює: «Рівність — не гасло. Це наша щоденна робота. Ми боремося за те, щоб кожен міг пройти тест спокійно, без страху, без сорому. Одне тестування може врятувати життя — і часто рятує!».

ВІЛ Польща Тестування

Життя без перерви: історія Юлії, яка відновила терапію в Польщі

Юлія (ім’я змінено) звернулася по допомогу тоді, коли вже мала місячну перерву в лікуванні. Раніше вона отримувала терапію з України — їй надсилали або привозили ліки знайомі. Але з часом ця можливість зникла. Юлія чекала, що, можливо, хтось ще зможе передати препарати, та дні минали, і перерва в лікуванні тривала. Саме тоді вона зателефонувала до консультантки HelpNowHUB.

Консультантка пояснила Юлії, що важливо не лише мати ліки, а й проходити регулярні обстеження: моніторинг вірусного навантаження, рівня CD4, біохімічних аналізів та інших показників. Вона мотивувала Юлію стати на облік у Польщі, щоб забезпечити безперервний доступ до лікування.

Юлія заповнила необхідні формуляри до Центру громадського здоров’я України, надіслала їх і отримала виписку зі своєї медичної карти. Консультантка HelpNowHUB допомогла їй записатися на прийом до лікаря та склала детальний маршрут — як доїхати з її міста до консультаційного пункту з ВІЛ. У день візиту консультантка супроводжувала Юлію телефоном: від автобуса й аж до дверей клініки, а потім ще й на зворотному шляху, коли вона знову трохи розгубилася.

Сьогодні Юлія вже отримала свою терапію та дату наступних аналізів. Вона почала приймати ліки з першого ж дня. Наступного місяця після здачі аналізів їй видадуть препарати вже на три місяці вперед. Це означає, що перерв у лікуванні більше не буде. Більше того, Юлія написала консультантку як контактну особу, щоб у майбутньому, за потреби, вона могла отримувати для неї терапію й пересилати поштою. Це дозволить економити час і уникати проблем на роботі.

«Я знову відчуваю впевненість. Тепер я знаю, що не залишилася сама зі своїм діагнозом і що завжди є підтримка», — каже Юлія.

***

Публікацію підготовлено в рамках проєкту “From heart to heart” в партнерстві з Zjednoczenie Pozytywni w Tęczy та Step by Step Fundacja за фінансової підтримки Elton John AIDS Foundation.

АРТ ВІЛ Польща

Життя триває: історія Олени, яка знайшла терапію в Німеччині

Олена (ім’я змінено) приїхала до Німеччини весною разом із донькою. В Україні вона вже знала про свій ВІЛ-статус, була на обліку і приймала АРТ, а також, замісну терапію. Але після переїзду в одне з найбільших міст Баварії усе зупинилося: інша країна, нові правила, інша мова.

Коли запаси української терапії закінчувалися, вона звернулася до сервісу HelpNow за допомогою. Їй пояснили, як у місті проживання отримати доступ до терапії, куди звернутися, які документи показати, що казати лікарям. Отримавши направлення до спеціалізованого центру, під час візиту вона відчувала хвилювання, але медичний персонал поставився до неї з розумінням і толерантністю.

Олена пройшла обстеження й наразі регулярно приймає терапію. «Дякую, що не залишили мене наодинці зі своїми потребами», — каже Олена. «Адже навіть на відстані ваша допомога є вкрай важливою для людей».

***

АРТ ЗТ Німеччина