Коли ми говоримо про вимушену міграцію, часто звучить слово “адаптація”. Але за ним — дуже конкретні речі: світло, інтернет, робота, безпека, можливість залишатися корисним і тримати зв’язок з Україною. Олег Зайцев — представник HelpNow HUB у Кракові, двічі внутрішньо переміщена особа, яка пройшла шлях від Луганська до Київщини, а згодом — до Польщі. Він багато років працює в соціальній сфері й ВІЛ-сервісі, а сьогодні допомагає українській спільноті за кордоном орієнтуватися в системах підтримки й не залишатися сам на сам із бар’єрами.
Ми поговорили з Олегом про два переселення, вибір Кракова, роботу під час блекаутів, бар’єри для мігрантів у Польщі та про те, що найважливіше для людини, яка щойно дізналася про ВІЛ-статус.
— Олеже, розкажіть, будь ласка, коротко: звідки ви, як опинилися в Польщі, коли і чому саме Краків?
— По-перше, я двічі вже ВПО. Я родом із Луганська, тож це моє друге переселення.
У Польщу я приїхав наприкінці 2022 року — під час перших великих блекаутів в Україні. Я жив під Києвом і працював на українські контракти. Коли у нас зникало світло, то разом із ним зникали мобільний зв’язок та інтернет — фактично все. А ще приватний будинок: якщо немає світла, то немає й опалення, води, каналізації. Потрібно було працювати, і це стало ключовим фактором переїзду.
Чому Краків? Бо це найближче велике місто до України. Мені часто потрібно було їздити у відрядження в Україну, а у 2022-му сполучення ще не було таким налагодженим. Варшава — далеченько, а Краків логістично був найкращим рішенням.
— Ви згадали, що двічі ВПО. Як відбувалося перше внутрішнє переміщення?
— Це було поступово. Я ще у 2013 році почав їздити, придивлятися, шукати роботу в Києві. А вже у 2014-му, коли все стало очевидним, рішення закріпилося: я буду жити на підконтрольній Україні території. Тоді й відбувся остаточний переїзд до Києва.
Саме в той період я почав працювати у ВІЛ-сервісі.
— А до цього у вас уже був досвід у громадському секторі?
— Так. Перший досвід у неурядових організаціях був ще у 2004 році — це була Луганська обласна дитяча громадська організація. Потім був інший великий пласт — понад 10 років я працював у дитячих таборах, а шість років — у школі.
— На якій посаді?
— Педагог-організатор. Зараз би сказали — івент-менеджер. (усміхається)
— Коли ви переїхали до Кракова, як проходила адаптація? Що стало неочікуваним?
— Переїзд був із відчуттям “тимчасовості”. Ми домовилися з власницею житла на пів року — і весь цей час жилося з думкою: “завтра збираємо речі і їдемо додому”. Через це не вчилася мова, не будувалося довге планування — наче ти тут не по-справжньому, а “на паузі”.
— Ви тоді ще працювали в БО «100% Життя»?
— Так, продовжував. Але в червні 2024 року закінчився один проєкт. Потім був ще інший — пов’язаний із забезпеченням та видачею наборів у закладах охорони здоров’я та інтернатних закладах. Він завершився 31 березня 2025 року.
Після цього була пауза, а зараз у мене є кілька проєктів в Україні — і гуманітарних, і соціальних. Паралельно розвиваю роботу тут, у Польщі.
— У вас був період, коли ви багато їздили між Польщею та Україною?
— Так, у межах одного з проєктів моїм завданням було їздити й перевіряти пункти видачі: як зберігається допомога, як розповсюджується. За пів року я відвідав близько десяти областей — від Сум до Волині.
Формат був виснажливий: 28 днів в Україні — потім повертаєшся до Польщі — і знову 28 днів в Україні. Спочатку нормально, а потім ловиш себе на думці: прокинувся — і не розумієш, де ти.
— Ви давно в соціальній сфері. Чому саме робота з ключовими групами і ВІЛ-сервіс?
— У 2014 році мені так випадково запропонували спробувати себе у ВІЛ-сервісі. Я починав як соціальний працівник у ком’юніті-центрі в Києві. Потім це розвивалося: навчання, нові задачі, різні ролі. Був проміжок, коли працював не в ВІЛ-сервісі, але в НУО — і згодом повернувся вже у центральний офіс «100% Життя».
Мені подобається, що це широка сфера: тут і розвиток, і адвокація, і ком’юніті, і багато різних напрямів. Плюс — це завжди люди, спілкування, нові контакти. А зараз, коли нас розкидало по світу, це відчуття мережі й взаємопідтримки особливо цінне.
— З вашого досвіду: з якими бар’єрами найчастіше стикаються мігранти в Польщі? І як їх долати?
— У Польщі ключові бар’єри — мова та законодавство. Моя порада проста: шукати організації, які в темі й можуть підказати правильно. В Польщі таких організацій справді багато, і що важливо — інформацію про тестування на ВІЛ можна побачити навіть українською в транспорті, є оголошення, дубляж. Тобто “точки входу” існують, важливо ними користуватися.
Якщо говорити про внутрішнє переміщення в Україні, то один із перших викликів — знайти інфекціоніста/інфекціоністку у місті, куди приїхала людина. Плюс — доступ до препаратів і розуміння, де що є, бо ситуація змінюється і “відслідковувати” це непросто.
— А що б ви порадили людині, яка щойно дізналася про ВІЛ-статус? Як пройти етап прийняття?
— По-перше, важливо пам’ятати: кожна людина реагує по-різному. Але моя базова рекомендація — звернутися до психолога/психологині. І друге — знайти групи взаємодопомоги, спільноту “рівний-рівному”. Навіть якщо немає психолога, живі люди, які з цим живуть, — це дуже велика підтримка.
Також важливо мати поруч “своїх” — друзів, близьких, родичів, які не знецінюють і не лякаються. Без підтримки проживати це значно важче.
— Ви піднімаєте тему стигматизації й упереджень. З чим стикаються українці в Польщі?
— Інколи боляче чути наратив, що нібито “українці привезли епідемію”. Це гірко, бо насправді дуже багато залежить від тестування: якщо тестування мало — то й виявлення мало. Це працює всюди.
Є ще один момент: у Польщі тестування не завжди пропонують автоматично — інколи треба наполягати й просити. А без цього проблема “невидима”, і тоді легко народжуються міфи та звинувачення.
— Які у вас професійні та особисті плани на найближчий рік?
— Професійно хочу глибше розібратися, як працює система охорони здоров’я в Польщі, як працює сектор, фундації, як відрізняються правила й процеси. Хочу розуміти систему краще — щоб якісніше консультувати.
Особисто — хочеться більше стабільності й більш чіткого “вкорінення” тут. Бо зараз багато змішаного середовища, різні спільноти, багато процесів накладаються. А мені хочеться бути ефективним у новій ролі: як консультантові, як представникові HelpNow HUB у Кракові.
***
Публікацію підготовлено в рамках проєкту «From heart to heart» у партнерстві з Step by Step Fundacja, за фінансової підтримки Elton John AIDS Foundation.
