«Коли почалася війна, питання, їхати чи залишатися, у мене фактично не було. Ми жили в маленькому місті на Сумщині, майже біля кордону. Треба було просто швидко зібрати найнеобхідніше, документи, ліки — і їхати», — розповідає Тетяна (ім’я змінено).
До Польщі вона приїхала разом із дитиною майже одразу після початку повномасштабної війни. У той момент майбутнє було абсолютно невизначеним: нова країна, незнайома система, необхідність шукати житло і водночас відповідати не лише за себе, а й за дитину.Тетяна живе з ВІЛ і регулярно приймає антиретровірусну терапію. Виїжджаючи з України, вона встигла взяти із собою запас препаратів. Згодом це виявилося надзвичайно важливим, адже оформлення необхідних документів у Польщі потребувало часу.«Добре, що ліки були зі мною. Поки розібралася з документами і системою, минув певний час. Найбільше хвилювалася, щоб не залишитися без терапії. У новій країні ти спочатку взагалі не розумієш, куди йти і до кого звертатися».У цей період Тетяні допомагали волонтери, а з питаннями щодо продовження лікування вона звернулася до Fundacja HelpNowHUB. Команда допомогла зорієнтуватися в польській системі та надала необхідну інформацію щодо того, куди саме звернутися для отримання медичної допомоги та продовження АРТ.«Для мене було важливо, що не довелося шукати все самостійно навмання. Я вже знала, до якої лікарні звертатися і що робити далі. Коли навколо стільки невідомого, така конкретна допомога дуже заспокоює».Поступово життя почало ставати більш передбачуваним. Тетяна знайшла житло, влаштувалася на роботу, отримала медичне страхування. Вона вивчає польську, іноді відвідує зустрічі з іншими українцями і продовжує регулярно приймати терапію. Стан здоров’я називає стабільним.«Мабуть, я вже звикла. Є робота, є страхування, дитина поруч, лікування отримую. Повертатися поки не збираюся. Якщо відверто, фактично і немає куди повертатися».Про свій ВІЛ-статус Тетяна говорить спокійно, але вважає його приватною інформацією, якою не зобов’язана ділитися без необхідності. Ще в Україні вона мала досвід негативного ставлення з боку деяких родичів після того, як колишній чоловік розповів їм про її статус. Саме тому сьогодні жінка сама визначає, кому і за яких обставин про нього говорити.«Я не приховую щось через сором. Просто не розумію, навіщо про мій статус мають знати люди, яких це ніяк не стосується. Я приймаю ліки, слідкую за здоров’ям. Це моя медична інформація».У Польщі Тетяна не відчуває постійного тиску чи вимог розкривати ВІЛ-статус. На роботі від неї не вимагають відповідних медичних довідок, це питання не виникало й під час оренди житла. За межами медичних закладів її ВІЛ-статус практично не має жодного стосунку до повсякденного життя. Більшість контактів із поляками сьогодні — це робота, магазини, побутові справи та лікарі.«Коли я купую продукти чи одяг, коли працюю або винаймаю житло, мій позитивний статус нічого не змінює. Я просто мама, яка працює, виховує дитину і намагається нормально жити».За час у Польщі Тетяна пройшла шлях від термінового виїзду з прикордонного міста з дитиною та запасом ліків у валізі до життя, в якому знову з’явилися певність і звичний ритм. І на початку цього шляху особливо важливою для неї стала можливість не залишитися сам на сам із питанням продовження лікування.«Тоді мені потрібна була дуже проста річ — зрозуміти, куди йти, щоб не залишитися без терапії. HelpNowHUB допоміг мені це зробити. А далі вже поступово вирішувалося все інше. Я вдячна, що в той момент поруч були люди, які знали, як допомогти».
***
Публікацію підготовлено Fundacją HelpNow HUB в рамках проєкту «From heart to heart» у партнерстві з Fundacją Step by Step та Fundacją Res Humanae, за фінансової підтримки Elton John AIDS Foundation.
