27 липня під час AIDS 2026 у Ріо-де-Жанейро, на стенді “Українська стійкість”, відбулася дискусія “Розбудова мереж спільнот для сталої ВІЛ-допомоги мігрантам і біженцям”.
Захід відбувся в межах роботи Регіональної експертної групи з питань міграції та здоров’я в Євразії (REG). Дискусію модерували Даніель Кашницький та Марі Чохелі.
Головне питання зустрічі звучало максимально практично: як зробити так, щоб люди, які змушені переїжджати через війну, кризу, переслідування або економічну нестабільність, не втрачали доступ до ВІЛ-лікування, профілактики, інформації та підтримки?
Для людей, які живуть з ВІЛ або мають підвищену ймовірність набуття ВІЛ, міграція часто означає не лише зміну країни. Це нова система охорони здоров’я, інша мова, незрозумілі правила, документи, страх стигми, нестача грошей, втрата звичних контактів і ризик опинитися сам на сам із питаннями, від яких залежить здоров’я.
Саме тому безперервність ВІЛ-допомоги в умовах міграції не може будуватися лише навколо медичного закладу. Вона потребує мережі: людей, організацій, сервісів, консультантів, спільнот і зрозумілих маршрутів, які допомагають людині не загубитися між системами.
У дискусії взяла участь Юлія Голуб, координаторка HelpNow сервісу Фундації HelpNowHUB та IAS амбасадорка з питань профілактики ВІЛ. У своєму виступі вона говорила про досвід HelpNowHUB — ініціативи, яка виникла як екстрена відповідь на повномасштабну війну проти України, а згодом перетворилася на незалежну Фундацію для підтримки для людей у русі.
“Для людини в міграції ВІЛ-допомога — це не одна послуга в одному місці. Це маршрут: інформація, довіра, документи, направлення, мовна підтримка і подальший супровід. Якщо хоча б одна частина цього маршруту зникає, людина може випасти з лікування або профілактики”, — зазначила Юлія.
За її словами, війна лише зробила видимішим те, що існувало й раніше: системи охорони здоров’я часто залишаються фрагментованими, складними для навігації й не завжди готовими до потреб людей, які переміщуються між країнами.
Для українців, які через війну опинилися в інших країнах, питання доступу до ВІЛ-допомоги часто починається не з медичного протоколу, а з дуже простих і водночас складних питань: куди звернутися, чи визнають документи, як пояснити свій статус іншою мовою, чи буде конфіденційність, чи можна отримати терапію без осуду, чи є поруч хтось, хто допоможе пройти цей шлях.
Саме тут ключову роль відіграють спільноти.
“Мережі спільнот — це не додаток до системи. Для багатьох мігрантів і біженців це перший реальний шлях назад до допомоги. Людина часто не починає з лікаря чи державного сервісу. Вона починає з того, кому може довіряти”, — підкреслила Юлія.
Учасники дискусії наголошували, що стійкість ВІЛ-допомоги під час криз залежить не лише від наявності препаратів, а й від того, чи існують між країнами й організаціями живі механізми взаємодії. Це включає зрозуміле перенаправлення, доступну інформацію кількома мовами, підтримку рівних консультантів, сталі партнерства, гнучкі сервіси й участь спільнот у прийнятті рішень.
“Криза показала, що безперервність ВІЛ-допомоги тримається не лише на протоколах. Вона тримається на довірі між людьми, на спільнотах, які не відпускають людину в момент переїзду, і на організаціях спільнот, таких як HelpNowHUB, які дозволяють допомозі рухатися разом із людиною”, — сказала Юлія.
