«Коли мені поставили діагноз, мені здавалося, що життя закінчилося. А сьогодні я хочу, щоб люди знали: навіть після найважчих випробувань можна жити, мріяти і будувати нове життя», — говорить клієнтка Леся.
Її історія почалася задовго до повномасштабної війни. Після важкого розлучення Леся почала серйозно хворіти. Постійна температура, висипання, слабкість. Лікар порадив пройти тестування на ВІЛ. «Я навіть не уявляла, що це може стосуватися мене. Коли отримала результат, просто не розуміла, що робити далі. Я була повністю спустошена емоційно».
У 2019 році вона стала на облік у Київському міському центрі СНІДу (5-та лікарня) та одразу розпочала антиретровірусну терапію.
Саме тоді поруч з’явилися люди, які буквально врятували її.
«Мене не залишили саму. Психологиня Тетяна, громадські організації – такі як «Киянка», люди, які вже пройшли цей шлях, підтримували мене кожного дня. Якби не вони, не знаю, чи впоралася б».
Але найважчі випробування були ще попереду. Через пізнє виявлення ВІЛ імунітет практично перестав працювати. У Лесі розвинувся туберкульоз, який уразив не лише легені, а й головний мозок.
«Коли мене госпіталізували, лікарі казали, що шансів майже немає. У якийсь момент у мене залишилося лише чотири клітини CD4. Я втратила пам’ять і після лікування буквально заново вчилася писати. Але я вижила».
Півтора року лікування, десятки таблеток щодня, ін’єкції, тривала реабілітація — усе це вона змогла пройти завдяки дисципліні та підтримці людей поруч.
«Я завжди кажу: терапія рятує життя. Але не менш важливо, щоб поруч були ті, хто не дасть опустити руки».
22 травня 2023 року Леся була змушена залишити Україну.
До Львова вона дісталася завдяки волонтерській ініціативі «Прихисток», яка допомагала українцям евакуюватися та знаходити безпечний транспорт до країн Європи. Звідти вона вирушила до Німеччини.
«Було страшно. Ти залишаєш усе своє життя позаду і не знаєш, що буде завтра».
На щастя, терапія була з нею. Перед від’їздом Леся попередила своїх лікарів в Україні, отримала запас препаратів, а згодом українська клініка допомогла підготувати всю необхідну медичну документацію для німецьких лікарів.
«Це дуже полегшило мою постановку на облік. Я всім раджу: якщо є можливість — обов’язково візьміть свої медичні документи або попросіть лікаря зробити офіційний витяг».
У Штутгарті Леся знайшла клініку, де спеціалізуються на лікуванні людей, які живуть з ВІЛ. «Коли я прийшла вперше, мене насамперед запитали лише одне: “У вас ще є терапія?”. Вони одразу думали про те, щоб лікування не перервалося».
Лікарі уважно вивчили її історію хвороби, запросили документи з України, змінили схему лікування та почали регулярно контролювати результати. «Я вперше відчула, що лікарі щиро радіють моїм успіхам. Коли вірусне навантаження стало невизначуваним, моя лікарка раділа разом зі мною. Таке ставлення дуже підтримує».
Крім того, Леся зверталася до AIDS-Hilfe Stuttgart, де також отримала інформаційну підтримку та допомогу. «Мене прийняли дуже тепло. Я зрозуміла, що не одна. Це дуже важливо, коли ти тільки починаєш життя в новій країні».
Попри успішне продовження терапії, адаптація виявилася непростою. Перші місяці Леся жила у тимчасових центрах розміщення, проходила мовні курси, шукала роботу та намагалася освоїти нову систему життя. «Я думала, що впораюся сама. Але одного дня зрозуміла, що більше не можу. Постійний стрес, хвилювання за маму, нова країна, інша мова — усе це накопичувалося».
Вона пережила важку депресію. «Я не хотіла виходити з дому. Мені здавалося, що це просто втома. Лише згодом зрозуміла, що це була справжня депресія». Пошук психотерапевта у Німеччині виявився складним — чекати доводилося місяцями.Лише після тривалих пошуків Леся знайшла фахівця, розпочала лікування та прийом антидепресантів. «Я хочу сказати іншим людям: не бійтеся звертатися по психологічну допомогу. Антидепресанти — це такі самі ліки, як препарати від підвищеного тиску. Якщо вони потрібні — не треба цього соромитися».
Сьогодні Леся живе у власній орендованій квартирі в Штутгарті. Вона працює у сфері догляду за літніми людьми, продовжує вивчати німецьку мову, займається спортом і багато подорожує країною.
«Я дуже хотіла довести насамперед собі, що життя не закінчилося. Тепер я працюю, знайомлюся з людьми, вчуся, відкриваю для себе Німеччину».
Вона також охоче допомагає іншим українцям, які тільки приїжджають до Штутгарта, ділиться контактами лікарів, перекладачів, клінік і громадських організацій. «Якщо я можу комусь допомогти хоча б порадою — значить, усе, через що я пройшла, було недаремно».
«Не бійтеся просити про допомогу. Не втрачайте віру в себе, навіть якщо зараз здається, що нічого не виходить. Вивчайте мову, подорожуйте, знайомтеся з людьми, шукайте те, що приносить радість. І пам’ятайте: найтемніший період життя теж закінчується. Я знаю це точно, бо сама через нього пройшла».
***
Публікацію підготовлено Fundacją HelpNow HUB в рамках проєкту «From heart to heart» у партнерстві з Fundacją Step by Step та Fundacją Res Humanae, за фінансової підтримки Elton John AIDS Foundation.