Моє ім’я Валерія, я з міста Червоноград, Львівської області. Мені 19 років. Приїхала до Німеччини в квітні. Приїхала, тому, що була вагітна й було страшно народжувати в Україні, оскільки я зі статусом і не знала, як це все буде. Живемо ми з дитиною в Берліні, у німецькій сім’ї, в окремій кімнаті.

Обрала Німеччину, тому що я знала, що тут добре ставляться до людей, і знала, що тут є група ВІЛ-позитивних людей. 

У нас в Україні є дві молодіжні організації ВІЛ-інфікованих. Моя знайома відвідує одну з них. Вона теж приїхала сюди. Вони захищають права ВІЛ-позитивних підлітків. Таким чином я знала, що можна буде через них стати на облік до інфекціоніста. Через них дізналась про ваш сервіс, отримувала гуманітарну допомогу. 

Крім цього мені допомогли з пошуком інфекціоніста. На прийом лікаря я чекала приблизно місяць.  У мене взяли аналізи й дали рецепт на наступні препарати АРТ, оскільки вони закінчувались. 

Видали препарати не такі, як видавали в Україні, але ті самі складники. Тому нічого страшного не було. Організм нормально реагує. Раз на три місяці я прихожу, щоб взяти рецепт. Можна записатися, але там можна й не чекати та прийти без запису за рецептом. 

Ще було важко тому, що не знала до кого звернутися напочатку і плюс статус… Не знала як взагалі буде далі моє життя, якщо не знайдеш лікаря… 

Мене підтримували волонтери, адміністратори німецького Хабу, організація з України, друзі. 

Проте, з позитивного – ти не чуєш ці всі бої, знаєш, що на тебе не впаде десь бомба.

Також позитивний момент:  існує дуже багато різноманітних тренінгів для ВІЛ-позитивних, так як і в Україні. Я була активісткою, ось і тут мені теж це вдається робити. Є різноманітні тренінги, групи самопідтримки, чат, де можна переписуватися та ділитися досвідом, і тому подібне.

Сервіс повинен і надалі працювати, тому що й досі приїжджають люди, яким потрібні медичні послуги, а також інші консультації просто по проживанню, наприклад, гуманітарного й соціального характеру.