Мене звати Світлана, я з Донецької області. Я маю двох дітей: хлопчик і дівчинка, які виїхали до Польщі разом зі мною. Питання їхати чи не їхати не виникало – ми знали, що було в 2014 році на сусідніх територіях. І син потребував терапії, великого запасу якої не було. Саме це стало ключовим для прийняття рішення виїхати з України. Уже 8 березня ми перетинали кордон, а 27 квітня расія прийшла в наше місто і була там довгі сім місяців.

Спочатку ми приїхали до Вроцлава та одразу вирішили записалися до лікаря самостійно. Переривання поки ще не було, але варто було заздалегідь подбати про себе та про дитину. А вже в реєстратурі, коли я прийшла записуватися на прийом, я побачила рекламку з рідними літерами. Це була інформація про ваш сервіс та QR-код, який я відразу відсканувала телефоном.

«Побачила рідні літери біля реєстратури в лікарні у Вроцлаві. То була ваша інформація. Потім виявилося, що працівниця вашого сервісу, яка живе у Вроцлаві, саме в той день їх туди поклала. Думаю, цей збіг не був випадковим».

У самій лікарні пройшло все більш-менш стандартно. Тут варто розділити дорослу та дитячу терапію. У мене спитали, скільки в мене лишилося препаратів, аби зрозуміти, чи треба терміново виписувати ліки. Після цього назначили час прийому. Лікар подивився, видав польський аналог українських ліків, дуже подібний за складом. Через місяць я приїхала здавати аналізи для перевірки стану здоров’я та корегування дозування. Потім через місяць знову приїхала здавати аналізи та мені змінили препарат. Зараз п’ю «Вікторі». Тобто було раніше по дві таблетки, а зараз приймаю по одній – це зручніше.

Дитяче обслуговування у Вроцлаві мені не дуже сподобалося. Просто виписали дитячий препарат і все. Ні аналізів, ні жодної перевірки стану здоров’я моєї дитини. Продовжили, як і було.

«Лікар подивився на мої ліки, їхній склад та видав польський аналог. Потім ще кілька раз здавала аналізи та корегували дозування та препарати. У цілому все стандартно, я задоволена».

Зараз ми переїхали в інше місто – Влоцлавек, біля Торуня і трохи далі від Бидгоща, де я приймаю терапію. Я працюю на заводі, часто в нічну зміну. Коли я приймала рішення про переїзд, також зв’язувалася з вашими дівчатами та дізнавалася, куди звертатися. Я мала знати, що за лікуванням не потрібно буде проїхати половину Польщі. Як завжди, швидко відповіли та все розказали.

З дитячим лікуванням знову виникли питання. У нас вже були останні запаси, а в реєстратурі нам відповідали, що немає місця і слід прийти через місяць-півтора. Дівчата з #Help Now телефонували туди, мабуть, разів 15. У результаті в день, коли ми отримали найближчий час прийому, син випив останню таблетку.

Також хочу підкреслити, що коли ми пояснили ситуацію лікарці, вона дуже обурилась та сварилась на медсестер і працівників в реєстратурі – переривати терапію не можна і якщо що, варто було скерувати нас або в інше місце або дозамовити терапію. Це не сімейний лікар, де можна почекати плюс-мінус тиждень. Але виявилося, що дитячого препарату таки не було в їхній лікарні, хоча за той час, що ми намагалися записатися, його давно можна було замовити й привезти. Словом, ми чекали в приймальні дві години, допоки отримали дитячий сироп, який син мав пити тиждень до наступного прийому.

«Ми мали велику проблему із записом до лікаря. Оператори #HelpNow дзвонили, мабуть, раз 15 туди й пояснювали ситуацію. Але виявилося, що необхідної терапії в тій лікарні немає взагалі. А вранці син випив останню пігулку…»

Одразу ж лікар направила синочка у дитячий стаціонар. Ми пролежали там три дні: здавали аналізи, слідкували за станом здоров’я. За цей час наша лікарка організувала консиліум лікарів інфекціоністів з усієї Польщі. Разом з лікарем з Варшави було вирішено, що пити по жменьці таблеток як в Україні (він приймав сім шт. на день) не є нормально для його віку – адже він школяр. А тому вони призначили терапію, яка передбачає лише одну таблетку.

Цілий місяць він пропив ті ліки, а потім знову нас поклали на обстеження до стаціонару – впевнитися, що все добре і лікування сину підходить. Виявилося, що все було гаразд, організм справляється. Бракувало лише вітамінів та фолієвої кислоти, на що ми отримали призначення, і все стало добре. На фоні цих переживань мої «походи до лікаря» виглядали сухо та буденно: прийшла, взяла, пішла.

«Двічі за два місяці син лежав у дитячому стаціонарі. Лікарка скликала консиліум з лікарями з усієї Польщі».

Зараз моє життя виглядає стандартно: дім – садок – школа – робота – магазин – дім. Я з двома дітьми як та білочка в колесі. Працюю ще й по нічних змінах і тоді мені допомагає подруга з України. Вона не хвора, але ми якось подружилися, й вона мене підтримує.

«Через ваш німецький хаб я також знайшла психологиню і розмовляю з нею. Ну так, за кілька зустрічей важко сказати, чи допомагає. Мабуть, ще рано».

Я сама, і це головна причина моєї печалі. Мені дуже бракує спілкування та саме чоловічої підтримки. Хочеться нормальної сім’ї. Тому, якщо ви б запланували зустрічі, де можна було б знайти свою другу половинку, це б було чудово.

Я розумію, що мої слова здаються трохи легковажними, але для спілкування є звичайні люди, зустрічі у Бидгощі та Вроцлаві – я на них вже була. А от знайти того, хто прийме твоїх дітей та полюбить тебе, – дуже важко. Усі розкидані по Польщі й з Кракова не приїдуть на побачення до Торуня. Хочеться якихось офлайн-зустрічей саме для такого спілкування. Знайомитися для створення сім’ї. Життя ж триває.