Моє ім’я Людмила. Я з Дніпра, а зараз мешкаю в Ганновері, Німеччина. Сюди я приїхала перший раз 15 березня 2022 року провідати доньку. У мене в принципі було рішення їхати з України, я була дуже налякана. Я розуміла, що не живу! Але як лишити все? Страшно було. Сюди поїхала донька сюди з онуками, а я випадково. Я була в Польщі в інших справах, і один приятель запропонував підвести до Ганновера. Загалом я вирішила на годинку заскочити до дітей та онуків, хоча б поцілувати в голову та повернутися додому. Але цей день розтягнувся у мене на 11 днів, і я зрозуміла, що мій дім там, де моя сім’я.

Потім я повернулася в Україну буквально на два тижні, бо працювала, а на мені багато було зав’язано (клієнти, проєкти), адже я була керівником. Приїхала, передала справи і знову повернулася до Ганновера (це вже був квітень 2022). Мені тут дуже пощастило. Я не проходила через табір, у нас одразу був будинок за містом, за який ми не платили. Також ми не сплачували за комуналку, а та жінка, яка нам дала його,  допомагала ще й продуктами. За кілька місяців у мене вже була своя окрема квартира. Допомогу для біженців теж відносно швидко оформили – 5 місяців, що для Німеччини швидко.

А 4-5 місяців треба було якось прожити. З собою я взяла велику кількість таблеток, але я розуміла, що тут мені потрібно вбудовуватися в медичну систему, тому що будь-якої миті можуть з’явитися якісь супутні захворювання.

Страховки спочатку у мене не було, але у соціальній службі дали направлення, яке покривало звернення до інфекціоніста. Тут система в принципі схожа на українську: обов’язковий сімейний лікар, без якого ти взагалі нікуди не потрапиш. Лікаря бажано знайти російськомовного, бо складно з перекладачами. Спочатку я була трохи в розпачі, але допомогла одна колега, яка працює в польському хабі. Мені вона дала контакти німецького хабу, де мене потім перенаправили до адміністратора землі, де живу. І я реально себе відчула КЛІЄНТОМ. І я зрозуміла ЯК треба працювати.

Мені дуже хотілося почути хоч якісь добрі слова. Тому я часто дзвонила адміністратору німецького хаба, Оксані. Я була настільки розгублена в той час, що варто було лише почути її спокійний голос, і на душі легшало.

Я з нею обговорювала всі медичні питання та інші питання, де потрібна була допомога. У HelpNowDe допомагали мені записуватись на прийом до лікаря. На розмову по телефону  мене б вистачило рівно на перші дві-три фрази. Тож потрібна була допомога.

Був ще один випадок. Була підозра, що тромб відірвався, піднялася температура. Я почала дзвонити Оксані, а це був вихідний день. А тут у Німеччині панічний страх викликати швидку, бо ти систему не знаєш. Тільки в чатах і пишуть: «приїхала швидка, виставили штраф у 800-1000 євро», і ти не розумієш, чи варто викликати та чи тобі насправді так погано.

Але Оксана як лікарка сказала: «Негайно викликай швидку». Коли я дзвонила у швидку, ми спілкувалися з нею на гучному зв’язку, і Оксана була перекладачем. Так само, через гучний зв’язок, вона перекладала, коли приїхала швидка, яка мене госпіталізувала.

Щодо АРТ – тут я показала свої банки лікареві, і вона мені поміняла на інший препарат та виписала мені дитяче дозування. Я лікареві відразу сказала, що мені не підходить, я таке пити не буду. Але лікарка мене не послухала, сказала, що в них такі протоколи. Я знайшла потім іншого лікаря, і він мені вже виписав, як треба. Щиро кажучи, завдяки дівчатам із цього проєкту!

До мене зараз звертається дуже багато українців у Німеччині, зокрема ті, що бояться дискримінації. Хтось живе у селі та переживає про те, що про проблему дізнаються сусіди. Бояться аж до того, що готові виїхати до України чи покинути терапію.

У Німеччині є список захворювань, про які ти зобов’язаний повідомляти, і у цей список ВІЛ не входить. Коли мене привезли на швидкій, вони стали запитувати мене про захворювання, чи є гепатит. Я сказала про ВІЛ і все було нормальною.

Німці повільні, і в них все дуже повільно та спокійно. Тут навіть у чергах люди стоять тихо і ніхто нікого не квапить. Так само з документами в Джобцентрі. Я кажу, що я без допомоги вже 4 місяці, а мені відповідають, що все знаходиться на стадії обробки і треба чекати.

Ще хороша порада – відразу починати вивчати мову.

І найголовніше – не боятися. Ось реально не боятися, адже тут взагалі не привід тобі відмовити у будь-яких послугах через те, що ти з України. До всіх однакове ставлення.

Зараз ми створили тут нову організацію – PlusUkrDe для підтримки, спілкування. У Ганновері вже зібрана група взаємодопомоги і було 6 зустрічей. Ми зустрічаємось на природі і наші зустрічі дуже насичені і корисні. Це дуже важливо, коли є спільнота і вона жива. Це люди, з ким ти можеш поговорити і на кого ти можеш спертися, і тоді реально легше жити. Я допомагаю іншим і тим самим допомагаю собі, навіть якщо зустрічаються важкі клієнти. І все одно я почуваюся тут клієнткою, і навіть коли їжджу в Берлін на якісь зустрічі. Це реальна рука взаємодопомоги. Це дає сили.

Я ще в Україні грала в театрі, і зараз в Німеччині ми організувались і також граємо в театрі – плейбек, зустрічаємось в Берліні, в Ганновері. Дівчата з якими я грала в театрі в Україні також приїздять до нас зараз з Норвегії, Великої Британії, з інших міст Німеччини і ми влаштовуємо такі заходи тут в Німеччині. На наші заходи ми запрошуємо учасників групи взаємодопомоги.

Коли я сюди приїхала, закрила усі свої проєкти. Я думала, що більше в цю допоміжну професію взагалі не піду. Думала, що я подорожуватиму, гулятиму в лісі, кататимуся на велосипеді. А потім я зрозуміла, що я не можу без цього.

Що варто було б додати до послуг сервісу – інтеграція. Що я маю на увазі: наприклад, збирати гурти з німецьких та українських жінок, щоб хоча б запозичити щось з побуту, якісь правила, навіть якісь свята.

Я зараз досліджую, як вони святкують, бо я тут живу. Православний Великдень, наприклад, я теж відзначатиму. У тому числі для того, щоб діти не забули про своє коріння.

Україна переможе, а як бути далі? Я планую тут залишатися, але я не знаю, чи вийде. Я не знаю мови, в Джобцентрі мені про це ніхто не говорить. Потрібна якісна консультація експерта, якому я можу сказати правду, щоби мені розповіли, що мені для цього треба зробити, куди піти працювати.

Хочу розуміти, ЯК інтегруватися в німецьке суспільство, щоб почуватися більш-менш нормально.

Я вважаю, що робота сервісу потрібна й її обов’язково продовжувати! Війна в Україні триває, люди все одно їдуть. А вони потребують супроводу, допомоги куди звертатися. Це для нас ДУЖЕ важливо. Я спілкувалася з евакуйованими українцями тут. Усі кажуть: це єдиний проєкт, спрямований на евакуйованих людей. Решта проєктів спрямована на роботу з Україною.

Це я за своєю природою позитивна людина. А скільки людей з депресіями, скільки людей просто ось із петель витягують, бо багато людей дивляться вже у бік України, хоча там вони гірше жили. Тут вони мають житло, їхні діти ходять до школи, мають кошти на їжу та інші потреби. Тобто в рази краще.

Я дуже, дуже хочу подякувати цьому проєкту, адміністраторам! Вони справді розуміють, що від зміни місця у людини проблем стає дедалі більше.

Я відчуваю, що мене видно, про мене думають!

Наприклад, коли мені надіслали цю посилку з продуктами, а перед цим надіслали анкету заповнити якісь продукти потрібні, то в мене було таке почуття, що я «хліба білого недоїдала»… У мене було стільки радості, коли я їхню посилку розпаковувала, ось як від матері … коли прийдеш до мами в гості, вона тебе годує, хоча ти начебто не голодний.

Це круто, тому працюйте наскільки можна довше. Це мої побажання.