Андрій, адміністратор сервіса (Німеччина): “Треба бути активнішим, і тоді все буде добре”

Я з України, з Києва. Мене звуть Андрій (ім’я змінено на прохання клієнта), я адміністратор сервісу HelpNow у німецькому хабі. Я перебуваю в Німеччині з березня 2022 року. Знання німецької в мене не було. Як я сам бачу своє завдання: насамперед заспокоїти людину, яка звертається до нас за допомогою. Вона не знає, як їй діяти, не знає, як знайти те, що їй необхідно.

Відповідно, крок 1: клієнта заспокоїти, крок 2: надати йому чіткий алгоритм дій у тому, щоб він розумів, що потрібно зробити; крок 3: підготувати його до візиту до лікаря; та й крок у 4: супроводити його (у тому випадку, якщо він цього потребує). Я маю на увазі онлайн під час його перебування у лікаря.

Я у Німеччині сам як переселенець. Моя адаптація відбувалася не особливо помітно, тобто добре. У всьому швидко розібралися. Разом із сім’єю я виїхав з України й в новій країні застосовував свій досвід, який здобув в Україні, а саме – вирішення завдань та вибудовування алгоритмів для того, щоб знайти вихід та вирішення ситуації. Нас запросила у своє місто дуже хороша людина, дуже хороший друг нашої родини. Нам знайшли житло і після приїзду все вже було для нас підготовлено.

Ми живемо у дуже добрих людей – у німців. У нас із ними дружні стосунки. Тому адаптація пройшла непомітно не тільки для мене, а взагалі для всієї моєї родини: для дружини, для тещі, для сина.

Сам я теж звертався до медиків у Німеччині. Складнощів, як на мене, немає.

Усе відбувається вкрай чудово, дуже мобільно. Тут я можу сказати, що мені з лікарем пощастило. Йому можна передзвонити, можна поспілкуватися, можна домовитися про запис.

Тоді коли потрібно було отримати щеплення від ковіда, я до сімейного лікаря звернувся: прийшов, зробили укол – і все.

Як вийшло, що я знайшов такого лікаря? Мені його порекомендували, ще коли я їхав до Німеччини. Я вже знав, до кого я звертатимуся. Але тут я можу ще додати, що виходячи з того, які відгуки роблять наші клієнти, насправді трапляються вкрай жалісливі лікарі з розвиненим почуттям емпатії. Вони вдаються в історію клієнта та від початку до кінця допомагають їм. Але я звернув увагу, що це найбільше стосується дітей із діагнозами, які входять до нашої спеціалізації. Але бувають випадки, коли клієнтки кажуть, що лікар вкрай посередньо до них ставився.

Тут важливою є комунікація з нашими клієнтами. Я їм рекомендую ДУЖЕ добре підготуватися до візиту до лікаря. Бути проактивним, не чекати доки лікар щось запитає. Попередньо варто зателефонувати до нашого перекладача, пояснити всі свої медичні проблеми для того, щоб перекладач вже був готовий до прийому у лікаря. Тоді й візит до лікаря проходить більш-менш добре.

Тут може бути лише проблема з записом, якщо клієнту необхідно зробити УЗД, рентген, або томографію. Це все робиться не так, як і в Україні. Якщо в Україні це можна зробити це все в рамках одного тижня, то тут терміни набагато більші, і нашим людям це важко зрозуміти. Я спілкуюся з німцями й для них є норма зробити УЗД за 2 місяці. Для нас це якось дикувато, бо у Києві ми могли прийти у понеділок, дізнатися про те, що нам необхідно зробити УЗД, і ми його у вівторок робимо. Ну, тут правила інші й тут страхова медицина.

Складнощі можуть бути також на рівні самої людини – зі ставленням людини до життя, в принципі. Знову ж таки – проактивність. Якщо людина припускає, що за неї тут хтось щось робитиме, і відповідно покладає свої очікування на інших, то буде складно. Тут країна інша і треба бути активнішим і тоді все буде добре. Якщо людина до цього ставиться не серйозно, наприклад, не вчасно приїжджає на прийом до лікаря. Те, що можна в Україні, тут не бажано. Німці не люблять, коли спізнюються до лікаря.

Ми завжди поруч, але попереджаємо клієнта про те, що він має прибути вчасно, бажано заздалегідь, хоча б за 15-20 хвилин.

Навіть виходячи з місцевості, коли людина приїжджає, вона не бачить такої клініки, які є у Києві. Це може бути якась стара офісна будівля. Клініка може знаходитися на одному з цих поверхів. Поверхи у Німеччині рахуються по-іншому. Тому людині потрібно приїхати заздалегідь, все це знайти, зателефонувати перекладачеві.

Проактивні клієнти/клієнтки так і роблять.

У нас була одна практично невидюча клієнтка із десятивідсотковим зором. Ми повідомили їй адресу, де буде прийом у лікаря, і вона за день раніше приїхала на місце та проклала маршрут. От тільки вона проклала його не на карті, а зробила це фізично – дійшла до кабінету, зрозуміла, скільки часу займає шлях, і наступного дня приїхала вчасно. Якщо людина робить так, то все добре.

Таким чином, суттєва проблема – це безвідповідальне ставлення клієнта до того, щоб своєчасно потрапити до лікаря й отримати ту послугу, яку він хоче.

Рекомендації тим людям, які ще в Україні і збираються виїжджати: взяти з собою якнайбільше препаратів АРТ чи ЗПТ (дивлячись, які людині потрібні). Тому що з алгоритмом дій проблем тут жодних не буде. Але може стати проблемою отримання страховки. І на самому початку нашої діяльності основною проблемою була саме ця страховка. На той момент її можна було отримати в нормальні терміни у Sozialamt. З липня місяця минулого року все перейшло в Джобцентр, і люди отримували страховку з відстрочкою. У деяких землях через два тижні, а деяких – через два місяці.

Проактивний варіант – це самостійно брати контакти, адреси страхових компаній, приїжджати туди й наполягати на тому, що потрібна страховка. Тоді дадуть номер страхового поліса. Цього достатньо для того, щоб прийти до лікаря на прийом.

Таким чином, найголовніше – взяти з собою препарати АРТ хоча б на три місяці, якщо ЗПТ – на максимально можливий термін, якщо є інші хронічні хвороби – так само із запасом. І також важливо приходити не з баночками, а з медичними виписками, бажано навіть перекладеними. У такому разі терапію можуть видати на довше, якщо лікар бачить медичну виписку.

Минулого року було дуже багато звернень клієнтів із перериванням АРТ. Тобто, навіть траплялися випадки, коли клієнт дзвонив і говорив: «Здрастуйте, я вже 3-4 місяці не приймаю АРТ, чи могли б ви мені допомогти?» Причина таких переривань здебільшого – сама людина, саме у її неактивній позиції. Навіть якщо людина виїхала з України, то здебільшого контакти із соціальними працівниками та лікарями з України залишаються. Контакти нашого Хаба та сервісу практично від початку знали як соціальні працівники, так і інфекціоністи, оскільки на робочих зустрічах з інфекціоністами говорять про те, куди звертатися пацієнтам, які поїхали за кордон.

Зараз, дякувати Богу, усе усталилося – клієнти дзвонять своєчасно. Рекомендую не відкладати візит до лікаря, бо й необхідно регулярно здавати аналізи CD4 і на вірусне навантаження. Важливо, щоб людина налагодила контакт із лікарем і щоб була можливість приїхати, здати аналізи, сказати їй яку схему приймає і на скільки днів залишилося, та й призначити наступний візит, щоб не було переривання.

Про продовження роботи сервісу після року роботи.

Я думаю, що ця допомога у будь-якому разі потрібна. Тому що навіть за кількістю первинних звернень я дивлюся, то і первинні звернення є, і повторні звернення. Клієнти, які раніше зверталися до нас, вони все одно дзвонять, вони цікавляться не лише медичними послугами, а й соціально-побутовими. У клієнтів бувають конфлікти з орендарями, із сусідами. Важливою є наявність послуги соціально-психологічного супроводу, щоб тут не наламали дров і не вступали в такі відверті конфлікти з орендодавцями, не зверталися до поліції на своїх сусідів, а вирішували спокійно всі питання.

Основне завдання кожної людини – бути спокійною, бути в гармонії з собою та оточуючими. Але не всі можуть знайти в собі сили впоратися із цим самостійно. А в деяких таких сил немає і їм необхідний або психолог.

Є клієнти, житло яких зруйноване та повертатися їм нікуди. Було б актуально та корисно зайнятися питанням відшкодування за зруйноване житло. Розробити алгоритм, яким чином таким клієнтам займатися питанням відновлення та відшкодування за зруйноване майно на території України, ще будучи в Німеччині. Це можуть бути питання майна, а також це може бути втрата – батька, брата, близької людини, яка загинула на війні та пов’язана з цим одержання відшкодування, пов’язаного зі смертю близького. Це можуть бути питання, пов’язані з отриманням спадщини, наприклад, людина перебуває в Німеччині, у неї померла близька людина на території України, людина не може у шестимісячний термін звернутися до нотаріуса. То можна було б людині, але в кожному та індивідуально взятому кейсі пропонувати ті чи інші послуги. У мам постають питання, пов’язані з аліментами. Можна тут допомагати розв’язувати їхні проблеми, перебуваючи в Німеччині, адже ці проблеми таки перебувають в Україні, бо тато перебуває там, і якщо тато не платить аліменти, яких клієнтка потребує, можна це робити звідси.

Галина (Німеччина): “Добре, що є люди, які можуть підтримати й не дати впасти духом, триматись та боротися”

Мене звуть Галина [ім’я змінено], я з Києва. Нині живу в Німеччині, у землі Саар. Приїхала сюди у серпні 2022 року. Мене діти змусили виїхати, а так я залишилася б у Києві.

Так склалося, що я приїхала сюди, а мої діти – в іншій країні. Коли почалася війна, я відправила їх до своєї сестри. Але я відновлюю документи, щоби поїхати до них. Мене вивозили з України і вони допомагають з відновленням документів.

АРТ приймаю із 2018 року. Про вірус дізналася, коли була вагітна. З того часу й приймаю. Тому на момент виїзду я мала препарати.

Перед тим мені моя знайома з Польщі надіслала посилання на сайт HelpNow. Вона написала, що це дуже добрі волонтери. І ось я звернулася. Коли я приїхала сюди до Німеччини, то познайомилась із волонтеркою Ларисою. Вона мені допомогла знайти лікаря. Взагалі вона поставилася з великим розумінням, що було дуже важливим для мене. Я не чекала такого. У Києві такого не було, соцпрацівники нікого не супроводжували.

Тут у мене взяли аналізи та виявили гепатит С, хоча в Україні я теж здавала, але гепатит не виявляли. Навіть у виписці медичної української вказано, що немає гепатиту.

На прийом до лікаря мене записала Лариса, потім просто написала куди і коли приїхати. На прийомі в лікаря зі мною була перекладачка, яку знайшла Лариса. Німецький лікар глянув на препарати, які я приймала в Україні, і сказав більше не приймати їх, оскільки це, за його словами, для людей, які мають померти. Мені він виписав інші.

Лариса регулярно дзвонить мені й питає, як у мене справи, чи я вже вийшла на роботу, чи була у лікаря, чи здавала аналізи. Так, я вже працюю в Німеччині. І я постійно на зв’язку з Ларисою.

Коли я дізналася про гепатит, я взагалі думала, що я накладу на себе руки. Лариса та Ольга заспокоювали мене, розповідали, що це лікується. Вони мені дзвонили щодня, а я весь час плакала. Я вже вмирати взагалі збиралася. подзвонила дітям, попрощалася з ними, сестрою.

Але я вже пройшла лікування від гепатиту, і скоро їду здавати контрольні аналізи. Все безкоштовно для мене було, страховка сплачує. Почуваюся добре, навіть погладшала на 9 кг.

Я дуже вдячна Ларисі! Я її не бачила ніколи, але я готова її обійняти та поцілувати, чесно! З нею можна просто поговорити, вона заспокоїть. Адже тут щокроку зустрічаєшся з труднощами. Насамперед через іншу мову.

Мені ще потрібно знайти стоматолога. І займаємось відновленням документів, щоб діти могли приїхати до мене до Німеччини. Депортувати їх можуть до України, але не до Німеччини. Добре, що є такі чудові люди, які можуть підтримати й не дати впасти духом, триматись та боротися. Я таких психологів та допомоги ніколи в житті не зустрічала.

Людмила, (Німеччина): “Найголовніше – не боятися!”

Моє ім’я Людмила. Я з Дніпра, а зараз мешкаю в Ганновері, Німеччина. Сюди я приїхала перший раз 15 березня 2022 року провідати доньку. У мене в принципі було рішення їхати з України, я була дуже налякана. Я розуміла, що не живу! Але як лишити все? Страшно було. Сюди поїхала донька сюди з онуками, а я випадково. Я була в Польщі в інших справах, і один приятель запропонував підвести до Ганновера. Загалом я вирішила на годинку заскочити до дітей та онуків, хоча б поцілувати в голову та повернутися додому. Але цей день розтягнувся у мене на 11 днів, і я зрозуміла, що мій дім там, де моя сім’я.

Потім я повернулася в Україну буквально на два тижні, бо працювала, а на мені багато було зав’язано (клієнти, проєкти), адже я була керівником. Приїхала, передала справи і знову повернулася до Ганновера (це вже був квітень 2022). Мені тут дуже пощастило. Я не проходила через табір, у нас одразу був будинок за містом, за який ми не платили. Також ми не сплачували за комуналку, а та жінка, яка нам дала його,  допомагала ще й продуктами. За кілька місяців у мене вже була своя окрема квартира. Допомогу для біженців теж відносно швидко оформили – 5 місяців, що для Німеччини швидко.

А 4-5 місяців треба було якось прожити. З собою я взяла велику кількість таблеток, але я розуміла, що тут мені потрібно вбудовуватися в медичну систему, тому що будь-якої миті можуть з’явитися якісь супутні захворювання.

Страховки спочатку у мене не було, але у соціальній службі дали направлення, яке покривало звернення до інфекціоніста. Тут система в принципі схожа на українську: обов’язковий сімейний лікар, без якого ти взагалі нікуди не потрапиш. Лікаря бажано знайти російськомовного, бо складно з перекладачами. Спочатку я була трохи в розпачі, але допомогла одна колега, яка працює в польському хабі. Мені вона дала контакти німецького хабу, де мене потім перенаправили до адміністратора землі, де живу. І я реально себе відчула КЛІЄНТОМ. І я зрозуміла ЯК треба працювати.

Мені дуже хотілося почути хоч якісь добрі слова. Тому я часто дзвонила адміністратору німецького хаба, Оксані. Я була настільки розгублена в той час, що варто було лише почути її спокійний голос, і на душі легшало.

Я з нею обговорювала всі медичні питання та інші питання, де потрібна була допомога. У HelpNowDe допомагали мені записуватись на прийом до лікаря. На розмову по телефону  мене б вистачило рівно на перші дві-три фрази. Тож потрібна була допомога.

Був ще один випадок. Була підозра, що тромб відірвався, піднялася температура. Я почала дзвонити Оксані, а це був вихідний день. А тут у Німеччині панічний страх викликати швидку, бо ти систему не знаєш. Тільки в чатах і пишуть: «приїхала швидка, виставили штраф у 800-1000 євро», і ти не розумієш, чи варто викликати та чи тобі насправді так погано.

Але Оксана як лікарка сказала: «Негайно викликай швидку». Коли я дзвонила у швидку, ми спілкувалися з нею на гучному зв’язку, і Оксана була перекладачем. Так само, через гучний зв’язок, вона перекладала, коли приїхала швидка, яка мене госпіталізувала.

Щодо АРТ – тут я показала свої банки лікареві, і вона мені поміняла на інший препарат та виписала мені дитяче дозування. Я лікареві відразу сказала, що мені не підходить, я таке пити не буду. Але лікарка мене не послухала, сказала, що в них такі протоколи. Я знайшла потім іншого лікаря, і він мені вже виписав, як треба. Щиро кажучи, завдяки дівчатам із цього проєкту!

До мене зараз звертається дуже багато українців у Німеччині, зокрема ті, що бояться дискримінації. Хтось живе у селі та переживає про те, що про проблему дізнаються сусіди. Бояться аж до того, що готові виїхати до України чи покинути терапію.

У Німеччині є список захворювань, про які ти зобов’язаний повідомляти, і у цей список ВІЛ не входить. Коли мене привезли на швидкій, вони стали запитувати мене про захворювання, чи є гепатит. Я сказала про ВІЛ і все було нормальною.

Німці повільні, і в них все дуже повільно та спокійно. Тут навіть у чергах люди стоять тихо і ніхто нікого не квапить. Так само з документами в Джобцентрі. Я кажу, що я без допомоги вже 4 місяці, а мені відповідають, що все знаходиться на стадії обробки і треба чекати.

Ще хороша порада – відразу починати вивчати мову.

І найголовніше – не боятися. Ось реально не боятися, адже тут взагалі не привід тобі відмовити у будь-яких послугах через те, що ти з України. До всіх однакове ставлення.

Зараз ми створили тут нову організацію – PlusUkrDe для підтримки, спілкування. У Ганновері вже зібрана група взаємодопомоги і було 6 зустрічей. Ми зустрічаємось на природі і наші зустрічі дуже насичені і корисні. Це дуже важливо, коли є спільнота і вона жива. Це люди, з ким ти можеш поговорити і на кого ти можеш спертися, і тоді реально легше жити. Я допомагаю іншим і тим самим допомагаю собі, навіть якщо зустрічаються важкі клієнти. І все одно я почуваюся тут клієнткою, і навіть коли їжджу в Берлін на якісь зустрічі. Це реальна рука взаємодопомоги. Це дає сили.

Я ще в Україні грала в театрі, і зараз в Німеччині ми організувались і також граємо в театрі – плейбек, зустрічаємось в Берліні, в Ганновері. Дівчата з якими я грала в театрі в Україні також приїздять до нас зараз з Норвегії, Великої Британії, з інших міст Німеччини і ми влаштовуємо такі заходи тут в Німеччині. На наші заходи ми запрошуємо учасників групи взаємодопомоги.

Коли я сюди приїхала, закрила усі свої проєкти. Я думала, що більше в цю допоміжну професію взагалі не піду. Думала, що я подорожуватиму, гулятиму в лісі, кататимуся на велосипеді. А потім я зрозуміла, що я не можу без цього.

Що варто було б додати до послуг сервісу – інтеграція. Що я маю на увазі: наприклад, збирати гурти з німецьких та українських жінок, щоб хоча б запозичити щось з побуту, якісь правила, навіть якісь свята.

Я зараз досліджую, як вони святкують, бо я тут живу. Православний Великдень, наприклад, я теж відзначатиму. У тому числі для того, щоб діти не забули про своє коріння.

Україна переможе, а як бути далі? Я планую тут залишатися, але я не знаю, чи вийде. Я не знаю мови, в Джобцентрі мені про це ніхто не говорить. Потрібна якісна консультація експерта, якому я можу сказати правду, щоби мені розповіли, що мені для цього треба зробити, куди піти працювати.

Хочу розуміти, ЯК інтегруватися в німецьке суспільство, щоб почуватися більш-менш нормально.

Я вважаю, що робота сервісу потрібна й її обов’язково продовжувати! Війна в Україні триває, люди все одно їдуть. А вони потребують супроводу, допомоги куди звертатися. Це для нас ДУЖЕ важливо. Я спілкувалася з евакуйованими українцями тут. Усі кажуть: це єдиний проєкт, спрямований на евакуйованих людей. Решта проєктів спрямована на роботу з Україною.

Це я за своєю природою позитивна людина. А скільки людей з депресіями, скільки людей просто ось із петель витягують, бо багато людей дивляться вже у бік України, хоча там вони гірше жили. Тут вони мають житло, їхні діти ходять до школи, мають кошти на їжу та інші потреби. Тобто в рази краще.

Я дуже, дуже хочу подякувати цьому проєкту, адміністраторам! Вони справді розуміють, що від зміни місця у людини проблем стає дедалі більше.

Я відчуваю, що мене видно, про мене думають!

Наприклад, коли мені надіслали цю посилку з продуктами, а перед цим надіслали анкету заповнити якісь продукти потрібні, то в мене було таке почуття, що я «хліба білого недоїдала»… У мене було стільки радості, коли я їхню посилку розпаковувала, ось як від матері … коли прийдеш до мами в гості, вона тебе годує, хоча ти начебто не голодний.

Це круто, тому працюйте наскільки можна довше. Це мої побажання.

Світлана (Польща): «Двічі за два місяці син лежав у дитячому стаціонарі. Лікарка скликала консиліум з лікарями з усієї Польщі»

Мене звати Світлана, я з Донецької області. Я маю двох дітей: хлопчик і дівчинка, які виїхали до Польщі разом зі мною. Питання їхати чи не їхати не виникало – ми знали, що було в 2014 році на сусідніх територіях. І син потребував терапії, великого запасу якої не було. Саме це стало ключовим для прийняття рішення виїхати з України. Уже 8 березня ми перетинали кордон, а 27 квітня расія прийшла в наше місто і була там довгі сім місяців.

Спочатку ми приїхали до Вроцлава та одразу вирішили записалися до лікаря самостійно. Переривання поки ще не було, але варто було заздалегідь подбати про себе та про дитину. А вже в реєстратурі, коли я прийшла записуватися на прийом, я побачила рекламку з рідними літерами. Це була інформація про ваш сервіс та QR-код, який я відразу відсканувала телефоном.

«Побачила рідні літери біля реєстратури в лікарні у Вроцлаві. То була ваша інформація. Потім виявилося, що працівниця вашого сервісу, яка живе у Вроцлаві, саме в той день їх туди поклала. Думаю, цей збіг не був випадковим».

У самій лікарні пройшло все більш-менш стандартно. Тут варто розділити дорослу та дитячу терапію. У мене спитали, скільки в мене лишилося препаратів, аби зрозуміти, чи треба терміново виписувати ліки. Після цього назначили час прийому. Лікар подивився, видав польський аналог українських ліків, дуже подібний за складом. Через місяць я приїхала здавати аналізи для перевірки стану здоров’я та корегування дозування. Потім через місяць знову приїхала здавати аналізи та мені змінили препарат. Зараз п’ю «Вікторі». Тобто було раніше по дві таблетки, а зараз приймаю по одній – це зручніше.

Дитяче обслуговування у Вроцлаві мені не дуже сподобалося. Просто виписали дитячий препарат і все. Ні аналізів, ні жодної перевірки стану здоров’я моєї дитини. Продовжили, як і було.

«Лікар подивився на мої ліки, їхній склад та видав польський аналог. Потім ще кілька раз здавала аналізи та корегували дозування та препарати. У цілому все стандартно, я задоволена».

Зараз ми переїхали в інше місто – Влоцлавек, біля Торуня і трохи далі від Бидгоща, де я приймаю терапію. Я працюю на заводі, часто в нічну зміну. Коли я приймала рішення про переїзд, також зв’язувалася з вашими дівчатами та дізнавалася, куди звертатися. Я мала знати, що за лікуванням не потрібно буде проїхати половину Польщі. Як завжди, швидко відповіли та все розказали.

З дитячим лікуванням знову виникли питання. У нас вже були останні запаси, а в реєстратурі нам відповідали, що немає місця і слід прийти через місяць-півтора. Дівчата з #Help Now телефонували туди, мабуть, разів 15. У результаті в день, коли ми отримали найближчий час прийому, син випив останню таблетку.

Також хочу підкреслити, що коли ми пояснили ситуацію лікарці, вона дуже обурилась та сварилась на медсестер і працівників в реєстратурі – переривати терапію не можна і якщо що, варто було скерувати нас або в інше місце або дозамовити терапію. Це не сімейний лікар, де можна почекати плюс-мінус тиждень. Але виявилося, що дитячого препарату таки не було в їхній лікарні, хоча за той час, що ми намагалися записатися, його давно можна було замовити й привезти. Словом, ми чекали в приймальні дві години, допоки отримали дитячий сироп, який син мав пити тиждень до наступного прийому.

«Ми мали велику проблему із записом до лікаря. Оператори #HelpNow дзвонили, мабуть, раз 15 туди й пояснювали ситуацію. Але виявилося, що необхідної терапії в тій лікарні немає взагалі. А вранці син випив останню пігулку…»

Одразу ж лікар направила синочка у дитячий стаціонар. Ми пролежали там три дні: здавали аналізи, слідкували за станом здоров’я. За цей час наша лікарка організувала консиліум лікарів інфекціоністів з усієї Польщі. Разом з лікарем з Варшави було вирішено, що пити по жменьці таблеток як в Україні (він приймав сім шт. на день) не є нормально для його віку – адже він школяр. А тому вони призначили терапію, яка передбачає лише одну таблетку.

Цілий місяць він пропив ті ліки, а потім знову нас поклали на обстеження до стаціонару – впевнитися, що все добре і лікування сину підходить. Виявилося, що все було гаразд, організм справляється. Бракувало лише вітамінів та фолієвої кислоти, на що ми отримали призначення, і все стало добре. На фоні цих переживань мої «походи до лікаря» виглядали сухо та буденно: прийшла, взяла, пішла.

«Двічі за два місяці син лежав у дитячому стаціонарі. Лікарка скликала консиліум з лікарями з усієї Польщі».

Зараз моє життя виглядає стандартно: дім – садок – школа – робота – магазин – дім. Я з двома дітьми як та білочка в колесі. Працюю ще й по нічних змінах і тоді мені допомагає подруга з України. Вона не хвора, але ми якось подружилися, й вона мене підтримує.

«Через ваш німецький хаб я також знайшла психологиню і розмовляю з нею. Ну так, за кілька зустрічей важко сказати, чи допомагає. Мабуть, ще рано».

Я сама, і це головна причина моєї печалі. Мені дуже бракує спілкування та саме чоловічої підтримки. Хочеться нормальної сім’ї. Тому, якщо ви б запланували зустрічі, де можна було б знайти свою другу половинку, це б було чудово.

Я розумію, що мої слова здаються трохи легковажними, але для спілкування є звичайні люди, зустрічі у Бидгощі та Вроцлаві – я на них вже була. А от знайти того, хто прийме твоїх дітей та полюбить тебе, – дуже важко. Усі розкидані по Польщі й з Кракова не приїдуть на побачення до Торуня. Хочеться якихось офлайн-зустрічей саме для такого спілкування. Знайомитися для створення сім’ї. Життя ж триває.

Аліна, (Німеччина): “Після приїзду в іншу країну дуже важливо і дуже полегшує, коли є хтось, хто може допомогти”

Мене звати Аліна [ім’я змінено], я з Кропивницького, а нині живу у Білефельді. Приїхала сюди з дитиною в березні 2022 року.

Ми спершу приїхали до Польщі, а там німці стояли, запрошували до себе додому. Ось ми поїхали до них додому. Ми жили у них 2 місяці, а потім уже переїхали до окремої квартири.

АРТ із собою було на 2 місяці. А коли терапія закінчилася, я почала шукати її через знайомих, через Володимира. Він мені повністю помагав.

Потрапити до лікаря у мене не вийшло дуже швидко, бо я приїхала і взагалі нікого не знала, не знала, куди податися, що робити. Потім мене познайомили з волонтерами [адміністраторами сервісу] й вони мені підказали адресу лікарні, куди я поїхала. Хоча було складно, адже в мене не було направлення від сімейного лікаря, і тому довелося трохи поїздити. Волонтери мені допомогли також із перекладом під час візиту до лікаря (телефоном).

Зараз я сама вже записуюсь до лікаря, ходжу на прийоми сама. Але від тих таблетки, які мені виписали тут, у Німеччині, мені було погано. Тому в цьому мені допомагає Володимир, він привозить мені терапію з України.

Тут я ходжу на курси. Нас тут 25 українців і ми вчимося, спілкуємось одне з одним. А так із сусідкою спілкуюся, вона з Казахстану, і спілкується зі мною російською.

Було складно спочатку. Я зовсім не знала німецької, а ми жили в чужих людей, у німців. Ми їм дуже вдячні, просто було трошки незручно. І з пошуком лікаря десь поблизу було складно. Я була місяць без пігулок. Загалом адаптація складна.
З дитиною все добре, ходить у садок, цього року вже до школи піде і буде вчитися німецькою.

Після приїзду в іншу країну дуже важливо і дуже полегшує, коли є хтось, хто може допомогти знайти лікарню поблизу, розповісти, які потрібно робити документи, щоб людина приїхала і вже розуміла куди звертатися, щоб не пропускати терапію.

Марина, (Німеччина): “З’явилася віра, що я можу бути здоровою, з’явився шанс бути здоровою”

Моє ім’я Марина, я з Києва. Приїхала до Німеччини у липні 2022 року. Я раніше не могла поїхати, оскільки моя мама була після операції та були бабуся з дідусем, яких ми їх забрали із села до Києва. Дідусь уже не ходив, бабуся ще пересувалась, а мені треба було за ними дивитися. Також  мама після операції не могла рухатись.

Я в них одна залишалася, яка могла сходити до крамниці, допомагати їм.

Але ось дідусь помер цього місяця на 40 святих. Мама після операції пройшла реабілітацію і почувається добре. Тому після її реабілітації я одразу й поїхала. Мама не захотіла зі мною їхати, тому вона залишилася дивитися за дідусем та бабусею.

Я вирішила їхати до Німеччини на пропозицію сусідки, з якою ми в Києві жили поряд. Вона пообіцяла мені допомогти з оформленням документів та пошуком житла, а також на якийсь час пустила мене жити до себе.

У Німеччині мені знайшли однокімнатну квартиру з меблями. Поки я не працюю, ходжу на курси німецької мови.

Єдине, що я тут одна, тому важкувато щодо того, що немає ні родичів тут, ні батьків…

Мій син у Фінляндії, він поїхав у перші дні війни до родичів колишнього чоловіка. Там же він вступив до університету. Тож до Німеччини він вирішив не їхати.

Коли я виїжджала, у мене взагалі нічого не було. Гроші на проїзд мені надіслала моя київська подруга з Німеччини. Я зібрала найголовніше: пару футболок, штанів, пальто, дві пари кросівок і все.

Ліків у мене взагалі не було. Про гепатит С я дізналася якраз перед вторгненням. Я тільки встигла що здати аналізи. Потім знову почався ковід, а згодом і клініки перестали працювати.

У Німеччині це все затяглося. Спочатку я знайшла одну роботу, потім другу. Та й не знала я, чим лікуватись і як.

Зараз я вже закінчила терапію, яку проходила три місяці, і у мене вже все добре. Мені зробили аналізи: УЗД печінки, аналізи крові та призначили терапію. Пролікувалась тут, здала аналізи – гепатиту більше у мене немає.

Сервіс HelpNow я самостійно знайшла: вбила в гуглі й випадково вийшла на ваш сайт. Мені відповіла дівчина, запитала, в якому місті я перебуваю, і порекомендувала мені клініки. Я написала до однієї з цих клінік у моєму місті. Мені відповіли практично відразу ж і сказали, що готові прийняти мене. Після аналізів мені вже за день виписали пігулки. Це саме інфекційна клініка, тобто спеціалізуються на лікуванні гепатитів, ВІЛ.

Менеджери HelpNow запропонували мені скористатися послугами перекладача телефоном під час візиту до лікаря. Але лікар розмовляв російською, і мені не довелося користуватися послугами перекладача.

Я була добре налаштована, з’явилася віра, що я можу бути здоровою, що з’явився шанс бути здоровою. 

Коли стала приймати препарати від гепатиту С, почалося безсоння та нудота, а потім я зіткнулася з депресією після того, як я перестала приймати препарат. Не знаю, з чим це пов’язано – з ліками чи з початком весни, але це було несамовито.

Я говорила лікареві про свої відчуття, але він сказав мені, що в принципі побічних ефектів ніяких не може бути. Нудота може бути не через таблетки. Причиною могла бути у п’ять разів збільшена печінка.

Лікар порадив не дотримуватись жодної дієти під час прийому таблеток, оскільки вони настільки ефективні, що допоможуть і так.

Але я вже справді готувалася до смерті. Я стільки начиталася про гепатит, що здавалося, що це смерть. Тобто рано чи пізно помру, але тепер у мене життя продовжено. Я щаслива та задоволена, що є шанс знову жити та будувати свої плани.

Також із позитивних моментів: тут, у Німеччині, я познайомилася з чоловіком. Ми з ним зараз зустрічаємось. Він мене підтримував під час лікування. Чоловік араб, але громадянство в нього вже німецьке, і завдяки його підтримці мені стало легше.

Підтримували мене й моя сестра, мама, бабуся. Я не багато розповідала про свою хворобу. Знали лише мої рідні, а подруги – ні.

Після приїзду було важко, але я сама себе втішала, заспокоювала, що над тобою не літають ракети. Спочатку думала, уявляла собі, що я на курорті. Після пережитого в Києві Німеччина мені здалася просто раєм.

Менеджеру сервісу HelpNow я подякувала. Іноді підтримую зв’язок, постійно вітаю зі святами.

Загалом я вже сама тут даю собі раду, але психологічна підтримка все ще є актуальною.

Валерія (Німеччина): “Досі приїжджають люди, яким потрібні медичні послуги, а також інші консультації просто по проживанню”

Моє ім’я Валерія, я з міста Червоноград, Львівської області. Мені 19 років. Приїхала до Німеччини в квітні. Приїхала, тому, що була вагітна й було страшно народжувати в Україні, оскільки я зі статусом і не знала, як це все буде. Живемо ми з дитиною в Берліні, у німецькій сім’ї, в окремій кімнаті.

Обрала Німеччину, тому що я знала, що тут добре ставляться до людей, і знала, що тут є група ВІЛ-позитивних людей. 

У нас в Україні є дві молодіжні організації ВІЛ-інфікованих. Моя знайома відвідує одну з них. Вона теж приїхала сюди. Вони захищають права ВІЛ-позитивних підлітків. Таким чином я знала, що можна буде через них стати на облік до інфекціоніста. Через них дізналась про ваш сервіс, отримувала гуманітарну допомогу. 

Крім цього мені допомогли з пошуком інфекціоніста. На прийом лікаря я чекала приблизно місяць.  У мене взяли аналізи й дали рецепт на наступні препарати АРТ, оскільки вони закінчувались. 

Видали препарати не такі, як видавали в Україні, але ті самі складники. Тому нічого страшного не було. Організм нормально реагує. Раз на три місяці я прихожу, щоб взяти рецепт. Можна записатися, але там можна й не чекати та прийти без запису за рецептом. 

Ще було важко тому, що не знала до кого звернутися напочатку і плюс статус… Не знала як взагалі буде далі моє життя, якщо не знайдеш лікаря… 

Мене підтримували волонтери, адміністратори німецького Хабу, організація з України, друзі. 

Проте, з позитивного – ти не чуєш ці всі бої, знаєш, що на тебе не впаде десь бомба.

Також позитивний момент:  існує дуже багато різноманітних тренінгів для ВІЛ-позитивних, так як і в Україні. Я була активісткою, ось і тут мені теж це вдається робити. Є різноманітні тренінги, групи самопідтримки, чат, де можна переписуватися та ділитися досвідом, і тому подібне.

Сервіс повинен і надалі працювати, тому що й досі приїжджають люди, яким потрібні медичні послуги, а також інші консультації просто по проживанню, наприклад, гуманітарного й соціального характеру.