Наразі Світлана – рівний консультант з питань ВІЛ в Естонії. Але до минулого року вона, як і багато українців, жила зі своєю родиною вдома, на Черкащині і не планувала переїзду в іншу країну. Через кілька місяців війни та довгих роздумів, жінка підтримала рішення чоловіка вирушити до Нарви (він родом звідти). Проте українські прикордонники не випустили чоловіка, хоч він і не військовозобов’язаний. Світлані нічого більше не залишалося, як їхати далі з самою дитиною. Так вони й дісталися Таллінна.

Вдома героїня приймала АРТ з 2017 року та на момент виїзду в країну мала терапії на 3 місяці. Проте вже через перші 30 днів вирішила пройти в клініці первинний медогляд, де й розповіла про потребу в продовженні лікування. Їй дали напрямок до інфекціоніста, черга до якого була… на 6 (!) місяців уперед. «Зізнаюся, я була у розпачі, коли почула таку новину. Чекати я не могла, я просто не мав стільки часу. У центрі для біженців я побачила листівку про допомогу людям, які живуть із ВІЛ та вирішила звернутися за вказаними контактами. Після мого дзвінка того ж дня зі мною зв’язалася Естонська мережа ЛЖВ. Я розповіла звідки й про свою ситуацію. І завдяки їхній турботі, того ж місяця я потрапила на прийом до інфекціоніста. Мені видали терапію на 3 місяці знову, переривання не було, зробили аналізи – все гаразд. Більше того, Мережа запропонувала мені попрацювати рівним консультантом, за що я дуже вдячна! Дякую за розуміння, допомогу та підтримку. Це так багато означає!»