У рамках своєї роботи ми говоримо з людьми, які щодня працюють із вразливими групами, підтримують жінок і дітей, допомагають долати наслідки дискримінації й пережитих травм. Наша співрозмовниця — психологиня, правозахисниця й тренерка антидискримінаційних програм Інна Негода. З 2009 року вона працює в громадському секторі, понад десять років була пов’язана з БО «100% ЖИТТЯ» (Київський регіон) — своїм основним місцем роботи; була регіональною представницею «ВОЛНа» (Всеукраїнське об’єднання людей із наркозалежністю) та співпрацювала з БО «Free Zone», роками займалася адвокацією та проєктами для людей у місцях позбавлення волі, а від початку повномасштабної війни живе та працює в Німеччині, де підтримує українську спільноту — від жінок до підлітків.
Повномасштабна війна застала її на восьмому місяці вагітності. З двома дітьми вона виїхала з Києва з думкою народити в безпеці, розраховувала повернутися швидко — але все склалося інакше. У невеликому містечку Швармштедт (Schwarmstedt) під Ганновером, де Інна зупинилась, вона помітила, що українці перебувають у повній дезорієнтації: люди губилися в бюрократії, не знали мови, не мали де зустрітися. «Побачила, що українці просто “тиняються” на вулицях. Немає де зібратись, немає з ким порадитись. Повний хаос». Вона вирішила діяти: знайшла партнерів, написала невеликий проєкт і відкрила в Швармштедт український клуб «Offene Herzen». «Ми з чоловіком поїхали в міграційну службу, взяли бланки й попросили показати, як усе заповнювати. Сказали: ми будемо допомагати людям». Так клуб став місцем зустрічей, взаємопідтримки та інтеграції для дорослих і дітей. До сьогодні він працює вже понад два з половиною роки.
Паралельно Інна почала працювати тренеркою в Ukrainischen Verein in Niedersachsen e. V, у Ганновері. За рік її тренінги з дискримінації та булінгу відвідали майже 500 українок. Серед проблем, із якими вони приходять, найчастіше — психологічне й моральне насильство. «Мобінг тут дуже поширений — і серед дорослих, і серед підлітків. Часто — не від німців, а від інших мігрантських груп».
Ситуації підлітків болять їй найбільше. Вона розповідає історію дівчинки, яка перестала виходити з дому: «Вона боялася ходити вулицею. І це був уже страх не конкретних хлопців, а страх усіх людей. Здавалося, що всі дивляться, всі стежать». Поліція в тому випадку не допомогла — але психологічна підтримка, робота з травмою і час дали свій результат: «Ми це пережили й переросли».
Коли мова заходить про те, чому жінки бояться звертатися по допомогу у випадках насильства чи дискримінації, Інна називає три головні причини: незнання мови, нерозуміння законів і втрачену віру в те, що хтось допоможе. «99% людей не планували виїжджати. Вони травмовані. У них немає віри, що щось можна довести, що хтось за них заступиться». Деякі жінки вже мали досвід відмов у поліції — і це формує стійкий страх будь-яких інституцій.
Інна завжди відповідає однаково: «Щоб сказати “я нічого не доб’юся”, треба хоча б спробувати. Якщо кожна буде мовчати — нічого не зміниться». Але додає: перш ніж іти у довгі бюрократичні процеси, потрібно відновити внутрішні сили. «Людині іноді спочатку потрібна психологічна підтримка. Бо писати заяви, вчити закони, телефонувати, ходити по інстанціях — це дуже ресурсно».
За її спостереженнями, серед українок зараз багато випадків розлучень, і жінки залишаються самі з дітьми. Це створює додаткове навантаження, ізоляцію та ризики. Паралельно Інна працює з дорослими групами підтримки в Ганновері — і з підлітками та дорослими, які пережили важкі події. «Я працюю з людьми, які пережили складні або травматичні події й сьогодні шукають спосіб повернути собі внутрішню стійкість, ресурсність і довіру до життя», — пояснює вона. «Коли я в русі — я живу. Коли зупиняюсь — мені погано», — додає Інна. Її рятує робота, навчання, спільнота та підтримка чоловіка. «Коли ти бачиш, що комусь потрібна твоя допомога… це дуже мотивує».
В кінці нашої розмови ми спитали, чи не боїться вона вигорання. На це Інна відповіла фразою, яка влучно окреслює її життєву позицію: «Чим більше я займаюсь, тим мені простіше».
Надзвичайно важливо чути такі історії — не про драматичні випадки фізичного насилля, а про щоденні, тихі форми неприйняття, ізоляції, булінгу, про те, як вони впливають на жінок і дітей, які пережили війну та вимушений переїзд. І водночас — про силу спільноти, про важливість знати свої права та про те, що підтримка існує навіть там, де її найменше очікуєш.
Інна каже: «Якщо у вас є хоч трохи сил — спробуйте звернутися по допомогу. Це може врятувати не лише ваше життя, а й чиєсь інше». І ці слова підсумовують головне: у боротьбі з будь-яким видом насильства перший крок — не мовчати.
***
Публікацію підготовлено в рамках проєкту «From heart to heart» у партнерстві з Zjednoczenie Pozytywni w Tęczy та Step by Step Fundacja, за фінансової підтримки Elton John AIDS Foundation.