“Зараз згадую і думаю, вас мені сам Б-г послав!” – Ірина тікала з Харкова в березні 2022 року, коли почалися обстріли. Спочатку ховалася в підвалах, вдягнута спала іноді на матрацах, іноді просто на підлозі. Але маючи серйозні проблеми зі здоров’ям (зокрема, і з опорно-руховим апаратом), у якийсь момент зрозуміла, що більше не зможе так “бігати”, та й ситуація в місті ставала вкрай складною. 8 березня Ірина вже була в потязі до Ужгорода, з метою дістатися Словаччини. “Весь час поки я їхала і пізніше, вже на кордоні, я намагалася себе вмовити, що це лише кошмарний сон. Ці черги, люди похилого віку з онуками, люди з тваринами на руках… Я їх ніколи не забуду!”
У Словаччині жінку зустріли волонтери і допомогли дістатися до Братислави. Але на цьому історія не закінчилася: Ірині потрібна була АРТ, а з собою було вкрай мало. “Один із волонтерів підказав контакти вашого сервісу, і я написала на Facebook. Мені швидко передали контакти клініки, де приймають українських біженців, і я до них поїхала. Щоправда, спочатку зіткнулася з мовним бар’єром – перекладачів ніяких там не було, а адміністрація розмовляє тільки словацькою. У мене просто опустилися руки, я була просто в розпачі. Але й тут ви мене в біді не залишили – дали контакти місцевої НКО, що допомагає на місці нашим громадянам.” Ірині дали волонтерку, яка знає мову, і вони разом приїхали в клініку. Практично одразу жінку прийняв лікар, зробили аналізи, виписав терапію: спочатку на місяць, потім на три. Так минула весна, за нею літо. “Які б новини не приходили з Харкова, розуміла – хочу додому. І наприкінці липня я вже була на шляху до України. І нехай усе ще непросто, але свідомість того, що в рідних стінах безмежно допомагає. Люди намагаються підтримувати одне одного. Я знову стала на облік, влаштувалася на роботу. Будемо жити!”